День рідного села: через біль — до віри
До Дня села
Сьогодні Білогородка і Рокитне відзначають свій день. У мирний час це були б святкові концерти, дитячий сміх, запашні страви, танці до зорі й теплі обійми односельчан. Та нині — війна. Немає звичного звучання. Воно не розливається селом дзвінкими піснями, не збирає людей біля сцени, не кличе дітей на забави. Воно звучить інакше —голосами тих, хто шепоче молитву, і серцями тих, хто щодня живе між надією та тривогою.
Війна змінила українців. Вона навчила нас по-іншому відчувати цінність рідної землі. Те, що колись здавалося звичним і незмінним — знайома вулиця, дзвони храму, зустріч із сусідами, мирне небо над батьківською хатою — сьогодні стало справжнім скарбом, за який українці платять надто високу ціну.
У день сіл місцеві жителі об’єднались у спільній молитві у місцевому храмі - стародавньому свідку людських долей, радощів і втрат. Його стіни чули тисячі молитов, але, мабуть, ніколи вони не були такими щирими й такими болючими, як тепер. Тут просили не багатства і не достатку. Вимолювали справедливого миру для України, Божого захисту для тих, хто сьогодні тримає українське небо над нашими домівками…
І поки горіли свічки, кожен думав про своє: про сина чи доньку на фронті; про рідних, яких війна розкидала по світу; про тих, хто вже ніколи не повернеться до рідного порогу; про дітей, які повинні пам’ятати свої села не через сирени й тривоги, а через щасливі спогади дитинства…
У такі миті особливо гостро відчувається, що село — це пам’ять поколінь, місце, куди подумки повертаються навіть ті, кого доля занесла далеко від дому... І саме тому підступному ворогу ніколи не вдасться відібрати в нас найголовнішого — любові до своєї землі.
Сьогодні Білогородка і Рокитне не святкують гучно. Місцеві жителі моляться, пам’ятають і вірять у своїх захисників, у довгоочікувану перемогу над злом. Щиро вірять, що настане незабаром день, коли дзвони храму сповіщатимуть не про чергову тривогу, а про довгоочікуваний мир. Схиляють голови перед пам'яттю всіх наших земляків, які віддали своє життя за Україну. Їхній подвиг назавжди вписаний у літопис громади та України. Вони мріяли бачити рідну землю вільною, чути дитячий сміх на її вулицях і дзвони храму під мирним небом. І наш обов'язок — берегти цю пам'ять, залишатися єдиними та робити все, щоб їхня жертва не була марною.
Так, неодмінно настане день, коли День села знову повернеться на наші вулиці радісним дитячим сміхом, щирими посмішками, теплими обіймами та дзвінкими піснями. А сьогодні його головним символом є молитва — тиха, сильна і незламна, як і сама Україна.
