Сьогодні — рік болю, тиші та невимовної втрати
Сьогодні — рік болю, тиші та невимовної втрати для рідних, побратимів, друзів і всіх, хто знав нашого земляка — Ткачука Руслана Олексійовича з Ізяслава. Воїна. Захисника. Людину честі.
Він не ховався від війни. Не стояв осторонь, коли Батьківщина потребувала своїх синів. Ще під час АТО Руслан став до лав тих, хто боронив українську землю від підступного російського ворога. А коли над Україною нависла чорна тінь повномасштабного вторгнення — знову взяв до рук зброю.
Спочатку — оборона Києва. Напружені дні й ночі, коли кожен метр української землі був пролитий потом, кров’ю і молитвами. Потім — Харківський напрямок, де земля здригалася від вибухів, а небо палало від ворожого вогню. Там, серед диму, страху і смертельної небезпеки, він залишався сильним, мужнім і незламним.
Руслан був справжнім воїном не лише за покликанням, а й за духом. Він наслідував приклад свого батька-військового, який служив у підрозділі спецназу. Любов до України, відвага та готовність боротися до останнього подиху жили у його серці з дитинства.
Та війна забирає не лише на передовій… Вона наздоганяє навіть там, де, здавалось би, уже безпечно. Де можна бодай на мить перевести подих. Серце воїна, виснажене війною, пережитим болем і важкими випробуваннями, не витримало… І рік тому воно навіки згасло…
Сьогодні біля його місця останнього спочинку лягають жовто-блакитні квіти — як символ нашої невимовної туги, пекучого болю та вічної вдячності. Бо кожне втрачене життя — це цілий всесвіт, який уже ніколи не повернеться. Це нездійснені мрії, недоспівані пісні, недожиті роки…
Ми схиляємо голови перед пам’яттю захисника Руслана Ткачука. Вічна слава і світла пам’ять Воїну Світла.
