Той, хто пам’ятає минуле, ніколи не стане рабом
Є дати, які не позначають у календарі червоним кольором. Їх не супроводжують гучні урочистості чи святкові промови. Вони приходять тихо, як біль, що живе у пам’яті поколінь. Саме такою для України є День пам’яті жертв політичних репресій. Це день, коли крізь роки до нас промовляють голоси тих, кого намагалися змусити мовчати навіки. Голоси розстріляних у підвалах НКВС, закатованих у сибірських таборах, заморених голодом, вивезених у товарних вагонах у невідомість… І за що все це? Лише за те, що вони були українцями, за любов до рідного слова, за молитву українською, за синьо-жовту мрію про свою вільну державу.
Сьогодні День пам’яті жертв політичних репресій звучить для українців особливо гостро. Ми вже не читаємо про терор лише у підручниках. Ми живемо у час, коли зло знову прийшло на нашу землю. Тільки тепер він має інший прапор і нового диктатора. Путінська росія стала дзеркальним відображенням сталінського режиму: ті самі методи, та ж ненависть до свободи народів, та сама жага знищити все українське.
Маріуполь. Буча. Ізюм. Оленівка... Це вже не просто географічні назви. Це рани сучасної історії, що кровоточать на очах у світу. Катівні на окупованих територіях, викрадення людей, депортації українських дітей, переслідування активістів і священників — усе це страшно нагадує почерк НКВС, тільки у XXI столітті. росія вкотре прийшла не лише вбивати людей. Вона прийшла вбивати українську ідентичність, заборонити мову. Стерти культуру. Переписати історію. Посіяти страх. Змусити мовчати.
Але є те, чого не розуміє жодна диктатура: народ, який пам’ятає своїх мучеників-співвітчизників, перемогти неможливо.
Ізяславщина також береже свої незагойні рани. У кожній родині тут живуть спогади про тих, кого радянська/путінська система знищила або прирекла на мовчазне страждання. Саме тому біля меморіалу жертвам Голодоморів та політичних репресій у місті Ізяслав зібралися люди, для яких пам’ять не формальність, а обов’язок перед минулим і майбутнім.
Під час заупокійної літії, яку звершив митрофорний протоієрей, благочинний храмів Ізяславського округу Хмельницько-Шепетівської єпархії Православної Церкви України Володимир Ковальчук, молитва лунала не лише за душі репресованих минулого століття. Вона звучала і за тих, хто сьогодні перебуває у російському полоні, хто переживає катування, хто безвісти зник під час російсько-української війни, хто віддав життя за право України бути вільною.
Хвилина мовчання цього дня була особливо гучною. У ній — біль поколінь; сльози матерів; незламність народу, який пережив імперії, голод, репресії, війни й не скорився. Бо українців вбивали, ув’язнювали, роками переслідували. Проте неможливо змусити перестати бути українцями.
І поки ми пам’ятаємо своїх закатованих, своїх розстріляних, своїх нескорених, доти житиме Україна!
Світла пам’ять усім жертвам політичних репресій. Вічна шана загиблим за свободу України. І вічна правда про народ, який не вдалося зламати ні сталінському терору, ні путінській навалі.
