Звернення міського голови з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій
Є дні, коли слова даються надто важко. Коли мовчання звучить голосніше за будь-які промови. Коли пам’ять стискає серце так, що неможливо стримати біль. Сьогодні, 17 травня, Україна вшановує жертв політичних репресій — мільйони українців, чиї життя були безжально знищені системою страху, ненависті та безкарного зла.
У кожного народу є свої рани. У нас — це Биківня, Сандармох, Соловки, Дем’янів Лаз... Це холодні вагони депортацій. Це голодні дитячі очі. Це двері, у які стукали серед ночі. Це матері, які більше ніколи не дочекалися своїх дітей. Це люди, яких змушували зректися власної мови, власного імені, власної пам’яті.
Тоталітарний режим боявся України, української пісні, вільної думки. Боявся людей, які вміли любити свою землю й не ставали на коліна. Саме тому нищили українців: учителів і поетів, священників і науковців; селян, які працювали на своїй Богом даній землі. Знищували молодих і старих, винних і невинних. Їх вивозили у товарних вагонах далеко від дому. Їх катували у підвалах НКВС. Їх морили голодом на родючій українській землі. Їх розстрілювали за слово «Україна», за молитву, за правду, за любов до рідного.
Тоталітарна система прагнула одного — щоб український народ забув, ким він є; щоб перестав існувати як нація. Щоб страх став сильнішим за людську гідність.
Але навіть крізь морок репресій українці зберігали найцінніше — віру у свободу, в Україну, у те, що правда колись переможе.
Історія мала б навчити світ, що тоталітаризм — це зло, яке не має права на існування. Проте, на превеликий жаль, сьогодні Україна знову платить надстрашну ціну за свою свободу.
Російська федерація, яка стала продовженням радянської імперії страху, знову чинить злочини проти українського народу. Те саме зло, яке колись приходило із червоними прапорами, тепер приходить із рашистською символікою. Знову несе катування, депортації, розстріли, зруйновані населені пункти України й викрадених дітей. Знову намагається зламати нашу ідентичність і право бути вільними на своїй Богом даній землі.
Та вони не здатні зрозуміти найголовнішого: пам’ять неможливо окупувати. У ній сила нашого народу. У ній голос тих, кого вбивали, але не змогли перемогти. У ній наша відповідальність перед майбутнім.
Сьогодні ми згадуємо не статистику, а своїх співвітчизників: молодих хлопців/дівчат, які не повернулися додому; матерів, які до останнього чекали своїх дітей; селян, у яких забрали хліб і прирекли на смерть; українських митців, письменників, священників, науковців — ціле покоління, яке хотіли змусити замовкнути назавжди.
Сьогодні ми повертаємо голос тим, кого змушували мовчати. Ми запалюємо свічки за тих, кому не дали права на життя. Ми говоримо правду, яку десятиліттями приховували за ґратами, цензурою і брехнею.
Ми свідчимо перед світом: український народ був, є і буде. Попри всі спроби зовнішніх і внутрішніх ворогів України стерти нас із карти історії.
І обов’язково настане день, коли це зло буде засуджене всім цивілізованим світом так само безкомпромісно, як колись був засуджений нацизм.
Світла пам’ять усім жертвам тоталітарного режиму. Низький уклін кожному, хто пройшов крізь пекло репресій і не втратив людської гідності.
Слава Україні!
З повагою
міський голова Сергій Шлегель
