День, що навіки вписано у трагічний літопис нашої громади
День, що навіки вписано у трагічний літопис нашої громади. День, коли війна ще раз безжально нагадала: свобода України має надзвичайно високу ціну. Ціну людських життів. Ціну невимовного болю матерів, дружин, дітей. Ціну сліз, які ніколи не висохнуть.
Сьогодні, 15 травня, Ізяславщина схиляє голови у скорботі, згадуючи трьох своїх синів, трьох Воїнів Світла, чиї серця перестали битися заради майбутнього України:
-
Юрій Миколайович Лінник — 34-річний солдат-навідник із Покощівки. Молодий, щирий, відкритий до людей і світу. Він мав мрії, плани, хотів жити, любити, творити своє майбутнє на рідній землі. Але війна безжально обірвала його дорогу. На Донеччині 2024 року згасло ще одне українське життя, а над українським небом запалилася ще одна зоря незламного Воїна Світла.
-
Валерій Михайлович Козак — 42-річний ізяславчанин, стрілець-помічник гранатометника. Мужній, стриманий, сильний духом. Він не говорив гучних слів, не шукав слави, але твердо знав, чому взяв до рук зброю. Знав, кого захищає. Його життя обірвалося на Харківщині 2024 року — серед вибухів, диму й жорстокої боротьби за право України бути вільною.
-
Анатолій Васильович Бродюк — 39-річний старший стрілець-оператор із Радошівського старостинського округу. Перед останнім боєм він телефонував додому. Його голос був спокійним і сильним, ніби сам хотів захистити рідних від страху. Та війна не залишає часу на прощання. Вона приходить раптово й забирає найдорожчих. На Донеччині 2024 року Україна втратила ще одного свого вірного сина.
Воїни Світла були звичайними людьми — нашими земляками, сусідами, друзями. Людьми, які любили життя, свої родини, рідну землю. Проте у вирішальний момент саме вони стали живим щитом між миром і темрявою війни.
Вони пішли туди, де щодня смерть дихає в спину, де земля здригається від вибухів, де кожен світанок може стати останнім. Пішли, аби ворог не приніс жахіття Бучі, Маріуполя, Ізюма чи Херсонщини у наші домівки, на наші вулиці, у наші родини. Завдяки їм сьогодні над Ізяславщиною сходить сонце. Завдяки їм у наших оселях звучить дитячий сміх. Завдяки їм ми маємо право жити.
Та якою страшною є ця ціна… Три молоді життя. Три долі. Три родини, у яких назавжди оселився біль, що не минає з роками. Біль, який стискає серце щоразу, коли звучить знайомий голос у спогадах, коли у пам’яті постає усмішка, коли рука мимоволі тягнеться набрати номер того, хто вже ніколи не відповість.
Наші Воїни Світла назавжди залишаться у пам’яті громади. У вранішньому небі над Ізяславщиною. У жовто-блакитних квітах, покладених до місць їхнього останнього спочинку. У кожному ударі нашого серця, що пам’ятає їхню жертовність.
Схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.
Вічна пам’ять і вічна шана Воїнам Небесного Легіону, які стали світлом у найтемніші часи для України.
