Над українською землею вже котрий рік лунає гірка тиша скорботи
Щодня українські воїни тримають небо над нашою державою ціною власного життя. За кожною перемогою, за кожним врятованим містом чи селом стоять незламність, жертовність і кров наших оборонців. І кожна така втрата — це не просто трагічна статистика війни. Це зруйновані родини, осиротілі діти, зболені матері й батьки, це порожні місця за сімейним столом, які вже ніколи не будуть заповнені…
Минулого тижня Ізяславщина знову проводжала своїх Воїнів Світла у Вічність. На колінах, зі сльозами на очах, із тремтінням у серці люди зустрічали траурні кортежі, вкриваючи останню дорогу воїнів живими квітами. Чотири долі. Чотири життя, які безжально обірвала війна. Чотири мужні серця, які билися за Україну до останнього подиху.
Серед тих, хто повернувся додому «на щиті», — Віталій Володимирович Бордюгов. Війна для нього не була чимось далеким чи чужим. Уродженець Луганщини, він добре знав, що означає втратити мирне життя через російську агресію. Коли небезпека нависла над Україною, Віталій не сховався від відповідальності. Подбавши про безпеку рідних, він став на захист держави. Довгі місяці його близькі жили надією, чекали бодай якоїсь звістки після того, як 25 березня 2025 року зв’язок із ним обірвався під час виконання бойового завдання на Донеччині. Та надія виявилася сильнішою за реальність лише у серцях рідних… ДНК-експертиза підтвердила найстрашніше — воїн загинув, до кінця залишившись вірним Україні.
Нестерпний біль переживає родина Сергія Миколайовича Кулика — старшого солдата з позивним «Горнило». Його життя обірвалося ще 29 серпня 2023 року у жорстоких боях за незалежність держави. Сергій був одним із тих воїнів, для яких честь, побратимство і любов до Батьківщини були не просто словами. Після первинного поховання у Краматорську рідні ухвалили важке рішення перепоховати Захисника в Ізяславі — ближче до тих, хто любитиме і пам’ятатиме його завжди.
Не повернувся живим із війни й Микола Григорович Тишков — уродженець села Михнів. 30 квітня 2026 року його життя трагічно обірвалося на Сумщині. Він був людиною твердого характеру, справжнім чоловіком, який не шукав легких шляхів і не відступав перед труднощами. Для нього захист Батьківщини був не обов’язком на папері, а внутрішнім покликом совісті. Він воював за право України бути вільною, за майбутнє своїх дітей і всієї країни.
Ще одне ім’я, яке навіки залишиться у пам’яті громади, — Микола Миколайович Матвєєв, старший сержант поліції штурмового полку «Сафарі». Його життя обірвалося 26 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання. Йому було лише 40 років… Попереду могли бути роки життя, нові мрії, нові зустрічі, але війна вирішила інакше. Він належав до тих людей, які не зраджують своїм принципам і залишаються вірними присязі до останнього.
Сьогодні всі вони — у строю Небесного війська. Їх більше не зустрінуть рідні на порозі дому. Не пролунають їхні голоси у телефонній слухавці. Не буде теплих обіймів і довгоочікуваних зустрічей. Натомість залишилися світлі спогади, фотографії, біль у серці та безмежна вдячність за їхню жертовність.
Людина стає Героєм не через нагороди чи гучні слова. Героїзм народжується у момент вибору, коли власний страх поступається любові до Батьківщини, коли життя інших стає важливішим за власне. Саме такими були наші Захисники — звичайні люди з великими серцями, які у найтяжчий для країни час стали її щитом.
Під звуки Державного Гімну України та залпи почесної варти громада провела воїнів в останню путь. Державні Прапори, якими були вкриті домовини Героїв, стали символом їхньої честі, мужності та безсмертного подвигу.
Скільки б часу не минуло, біль цієї втрати не зникне. Бо війна забирає найдорожче. Але вона ніколи не зможе забрати пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну.
Наші Воїни Світла пішли у Вічність, проте назавжди залишилися у серці вдячного українського народу. Їхні імена житимуть у молитвах, у спогадах, у кожному вільному подиху української землі.
Вічна пам’ять та слава полеглим Захисникам України.
