Річниця скорботи, гордості та незгасної пам’яті
26 квітня… День, що повертає нас у тишу, наповнену важкими спогадами. День, коли кожне слово здається зайвим, а кожна думка — про тих, кого вже не повернути. Ізяславщина знову стихає в жалобі, знову проживає втрату, що не має терміну давності.
Сьогодні — річниця пам’яті про тих, хто став світлом у найтемніші часи. Про тих, хто не відступив, хто обрав шлях боротьби й заплатив найвищу ціну — власне життя:
-
Василя Васильовича Остащука, 48-річного навідника зенітно-кулеметного відділення зенітно-ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 101 окремої бригади, родом із Ізяславщини (село Сошне). Людина, яка тримала небо над побратимами, над Україною. Його життя обірвалося 26 квітня 2023 року на Донеччині — там, де щодня вирішується ціна свободи.
-
Ростислава Сергійовича Оніщука, 43-річного ізяславчанина, стрільця-помічника гранатометника аеромобільного відділення аеромобільного взводу аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Його дорога пролягла крізь вогонь війни до останнього рубежу на Луганщині. Він стояв за кожен метр української землі так до останнього свого подиху. Проте 26 квітня 2024 року став частиною Вічності.
-
Дмитра Михайловича Шекерука, 26-річного мешканця села Радошівка, солдата, кулеметника 1 штурмового відділення 1 штурмового взводу штурмової роти штурмового батальйону. Молодість, що не встигла розквітнути сповна. Сміливість, що не знала страху. Його серце билося в ритмі боротьби до того дня, коли війна залишила надто глибокий слід. Поранення, отримані 4 квітня 2025 року, стали фатальними… 26 квітня його життя обірвалося, залишивши після себе невимовну тишу.
Три долі. Три історії. Три життя, які стали символом…
Цей день — це не лише скорбота. Це випробування пам’яті. Чи здатні ми не забути? Чи здатні не звикнути до втрат? Чи здатні пронести крізь час імена тих, хто тримав для нас небо? Бо найбільша зрада — це забуття.
І допоки ми пам’ятаємо наших Воїнів Світла, до тих пір вони живуть.
Вічна пам’ять та шана нашим Воїнам Небесного Легіону.
