Роки болю, що не стихає… Роки пам’яті, що не згасає…
Сьогодні, 22 квітня, — день, який не стирається часом. День, що не тьмяніє у пам’яті. День, який повертає у тишу втрат; у біль, що не має слів; у спогади, від яких стискається серце.
Сьогодні — річниця, коли Ізяславщина та Україна втратила двох Воїнів Світла:
-
51-річного ізяславчанина, штаб-сержанта Макарука Віктора Йосиповича — людину, яка не шукала слави, але стала символом мужності. 22 квітня 2024 року на Донеччині він загинув, виконуючи військовий обов’язок. Він дивився в обличчя небезпеці, щоб ми могли дивитися в небо без страху. Він тримав стрій там, де вирішувалася доля нашої держави;
-
50-річного мешканця с.Зубарі, старшого сержанта Доктора Олександра Олексійовича — воїна, який відповів на поклик часу. Він став на захист України тоді, коли це було найпотрібніше. Його шлях не обірвався кулею, але війна залишила свій слід. 22 квітня 2025 року його серце зупинилося у лікарняній палаті — серце, виснажене боротьбою, тривогою, напругою війни. Це теж втрата, це теж жертва, це теж біль, що не має міри.
Цей день назавжди вписаний у наш біль. Минають роки… Здавалося б, час має лікувати. Але є рани, які не гояться. Вони лише вчать жити з болем.
У кожному домі, де чекали — тепер тиша. У кожному серці, що любило — тепер рана. У кожному спогаді — усмішки, голоси, погляди наших Воїнів Світла…
Сьогодні жовто-блакитні квіти, покладені до місць останнього спочинку наших оборонців, — це більше, ніж знак скорботи. Це наш біль, що проріс у серці. Це наша вдячність, схилена у тиші.
Наші Воїни Небесного Легіону пішли, але не зникли.
Вони стали світлом, частиною нашої історії, нашої боротьби, нашої душі.
Їхні імена — у пам’яті.
Їхня любов до України — у кожному нашому кроці вперед.
Вічна пам’ять і слава Воїнам Світла.
