Вічний сон нашого захисника – віднині наша незгасна пам’ять і біль
Українська армія — це не лише сила, міць і незламність. Це тисячі людських доль, тисячі сердець, що б’ються в унісон із рідною землею. Це життя, віддані заради незалежного та кращого майбутнього нашої держави. Щодня і щоночі наші воїни доводять світові: Україну не здолати, а українців — не підкорити. Та за кожною перемогою, за кожним звільненим метром рідної землі — ціна, яку неможливо виміряти. Це кров. Це біль. Це життя найрідніших...
Серед тих, хто назавжди став частиною нашої історії, — наш земляк, 40-річний сержант, інспектор прикордонної служби І категорії — оператор (БпАК) другої групи інспекторів прикордонної служби першого відділення інспекторів прикордонної служби третьої прикордонної застави першої прикордонної комендатури 5 прикордонного загону Державної прикордонної служби України Жуковський Максим Євгенович.
Він міг жити звичайним життям. Працювати, піклуватися про родину, бачити, як дорослішають його донька і син, радіти простим щоденним моментам. Але коли країна покликала — він став на її захист. Україна стала понад усе. Без вагань. Без страху. З честю і гідністю він виконував свій громадянський і військовий обов’язок. Він пішов боронити не лише державу — він захищав дім, майбутнє своїх дітей, спокій кожного із нас. Ізяславщина втратила не просто воїна — вона втратила свого сина. Вірного, мужнього, справжнього.
Цими днями над Ізяславщиною знову лунала тужлива мелодія «Плине кача»… Знову громада ставала на коліна, проводжаючи Воїна Світла в останню путь. У тиші, що промовляє більше за слова. У скорботі, яку неможливо вмістити в серці.
Попрощатися із Максимом прийшли всі: рідні й близькі, друзі, колеги, бойові побратими, представники влади та небайдужі мешканці. Здавалося, навіть небо не витримало — заплакало дощем, зливаючи свої сльози з людськими. Бо війна знову забрала рідну кровинку, земляка, оборонця...
У Свято-Миколаївському храмі міста Ізяслав пролунала поминальна молитва за душу воїна. За того, хто став на боротьбу зі злом, що прагне знищити все українське. За того, хто не відступив.
Місце, де починається Алея Героїв, стало останнім земним прихистком для нашого хранителя спокою Максима Жуковського. Скільки сліз та людського болю відчуло це місце прощання, скільки гордості за Героїв, які полягли за Україну і за мирне небо над нами у боях з рашистською ордою, злинуло в небо із словами Державного Гімну, скільки палких слів підтримки рідних та визнання жертовності Воїнів прозвучало…
На домовині Воїна Світла — Державний прапор - символ нескореності, символ боротьби, символ життя, відданого за свободу. Поруч — синьо-жовті хризантеми, мов тихий знак вдячності й вічної пам’яті.
Трикратний збройний салют розірвав тишу… Востаннє. І рідна земля прийняла у свої обійми оборонця … назавжди.
Важко впустити у свідомість слова «ніколи», «назавжди»... До втрати близької людини ніколи не можна бути готовим, адже з нею йде частинка нашої душі.
Вічний сон нашого захисника – віднині наш вічний біль. Ім’я Воїна Світла Максима Жуковського назавжди вписано в історію незалежної України!
