Воїни Світла не йдуть у забуття…
Україна знову і знову прокидається від звуків війни — різких, нещадних. Вибухи розтинають тишу, свист куль рве повітря, а разом із ним і людські долі. Щодня у двері наших домівок стукає страшна звістка, приносячи з собою невимовний біль, який не вщухає з часом. Він оселяється у серцях рідних, близьких, друзів і залишається там назавжди. Разом із кожною втратою ніби завмирає саме серце України, огорнуте чорною хусткою жалоби.
28 березня — дата, що глибоким рубцем врізається в пам’ять нашої громади.
У 2023 році, на одній із найгарячіших ділянок фронту на Донеччині, обірвалося життя нашого земляка — 28-річного воїна гірсько-штурмової роти гірсько-штурмового батальйону, мешканця села Лютарка Кучерука Богдана Володимировича. Його життя було звичайним і водночас безцінним: сповнене мрій, планів, світлих надій. Як і тисячі інших молодих українців, він хотів жити, любити, творити своє майбутнє. Але 24 лютого 2022 року розділило його долю на «до» і «після». Без вагань він зробив вибір — стати на захист рідної землі. Його шлях був шляхом честі, відваги і самопожертви. Шляхом, що привів його на передову — туди, де вирішується доля країни. Та ворожа куля обірвала його життя… раптово, безжально.
У цей же день 2025 року ще одна трагічна звістка сколихнула серця — перестало битися серце 38-річного мешканця села Топірчики, воїна-солдата, радіотелефоніста радіостанції вузла зв’язку військової частини Ткачука Сергія Вікторовича. Він пішов у Вічність на Сумщині — у розквіті сил, у той час, коли життя тільки розгортало перед ним свої можливості. Він мав жити, мріяти, будувати, кохати… Але війна забрала і його.
Смерть наших захисників — це рана, яку неможливо загоїти. Це біль, якому не знайти слів. Їхні серця билися в унісон із серцем України до останнього подиху.
Час не стирає цих втрат. Він лише вчить жити з ними. Але біль не зникає — він лишається відкритою раною, як і сама війна, що продовжує забирати найрідніших.
Жовто-блакитні квіти на могилах наших Воїнів Світла — це більше, ніж знак пам’яті. Це мовчазний крик душі, це невимовлені слова любові й вдячності, це символ нашої скорботи. Хвилини мовчання, молитви, зірваний голос — усе це говорить більше, ніж будь-які промови.
Є сила, яка може забрати життя. Але вона безсила перед пам’яттю. Бо Воїни Небесного Легіону не зникають. Вони залишаються у нашій вдячності, у наших серцях, у кожному подиху вільної України. Вони живуть у майбутньому, яке виборювали для нас.
Вічна пам’ять і слава Воїнам Світла.
