Пам’ять, що не згасає. Біль, що не стихає. І вдячність, яка не має меж.
Пам’ять, що не згасає. Біль, що не стихає. І вдячність, яка не має меж. Сьогодні, 27 березня, минає ще один рік відтоді, як у вічність відійшов наш земляк — молодший сержант Ігор Петрович Стасюк із села Михля Лютарського старостинського округу. Воїн, який став символом незламності. Людина, яка жила з відкритим серцем і безмежною любов’ю до України.
Він не шукав слави — він обрав обов’язок. Не вагався — став на захист. До останнього подиху Ігор залишався вірним військовій присязі, віддано борючись за свободу, незалежність і майбутнє нашої держави. Його шлях — це шлях честі, мужності та самопожертви. Його боротьба — це боротьба кожного з нас за право жити на своїй землі.
Та війна безжальна… Вона забирає найрідніших… Сьогодні він — у Небесному Війську, серед тих, хто тримає наш небесний рубіж і оберігає Україну вже з висоти вічності.
Цей день — це день глибокого смутку, щемливої тиші та світлої пам’яті. У полум’ї свічок, у покладених квітах, у щирій молитві — наша вдячність і наш біль. Біль, який ніколи не згасне у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто знав Ігоря.
Він мав жити, бачити, як бореться за свою перемогу та відроджується Україна, як у мирі зростають діти. Але замість цього — вічність. І пам’ять, що стала безсмертною. Це несправедливо. Це боляче. Але саме така ціна нашої свободи — надвисока, гірка, священна...
Пам’ять про Ігоря Стасюка — не лише у словах. Вона — у наших діях, у нашій єдності, у нашій боротьбі за Україну. Бо такі воїни, як він, не просто захищають державу — вони формують її дух. Вони показують світу, що означає справжня любов до Батьківщини — до останнього подиху, до останнього серця.
І поки ми пам’ятаємо — Воїни Світла живуть. У кожному прапорі, що майорить над вільною землею. У кожному кроці до перемоги.
Вічна пам’ять і шана Воїну Небесного Легіону Ігорю Стасюку.
