Запроваджуються нові традиції зустрічі наших воїнів, звільнених із полону окупантів
На Ізяславщині народжується нова традиція — традиція зустрічати воїнів, які повертаються з російського полону, не лише як героїв, а як живі свідчення віри, що не згасла.
22 березня громада зібралася біля Алеї Віри та Надії міста Ізяслав, щоб зустріти свого земляка-оборонця Василя Ткачука. Після майже чотирьох років неволі додому повернувся 31-річний мешканець с.Білогородка, єдиний син у родині. Його ім’я ще донедавна було серед тих, за кого молилися, кого чекали, у чиє повернення вірили попри все.
5 лютого 2026 року, під час обміну військовополоненими, Василь отримав шанс на свободу. А вже 11 березня він ступив на рідну землю — туди, де його не переставали чекати.
Та це повернення має і свою тінь. Його батько, воїн Ткачук Олег Васильович, з грудня 2022 року вважається безвісти зниклим. І тому ця історія — не лише про радість. Вона про біль, який живе поруч. Про очікування, яке не закінчилося.
Ідея започаткувати особливий ритуал зустрічі належить родинам зниклих безвісти та полонених військових спільно з керівницею Ізяславського осередку громадської організації «Об’єднання захисників України та їх родин» Тамарою Горнюк.
Відтепер кожен безвісти зниклий або полонений воїн, який повертається живим додому, - власноруч має зняти свій портрет з Алеї Віри та Надії. Це більше, ніж жест. Це — момент, коли надія набуває обрисів. Коли фотографія перестає бути символом очікування і стає свідченням: ВІН ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ ЖИВИЙ.
22 березня цей момент настав для родини Ткачуків. Василь підійшов до свого портрета. І в цій миті зупинилося все — час, подих, думки. Руки, які пройшли крізь полон, зняли зображення, що роками було знаком болю і віри. І в цю секунду Алея стала трохи світлішою…
Зустріч відбулася за всіма українськими традиціями: запашний коровай — як символ повернення додому, до свого коріння;
молитва священнослужителя Православної Церкви України Дмитра Ваврика — за перемогу, за життя, за тих, хто ще не повернувся; обійми — довгі, міцні, мов обітниця: ти вдома, ти серед своїх; і, звісно, Державний Гімн України — мелодія, яка звучить не просто як пісня, а як серцебиття українського народу. Серед подарунків — вишиванка: не як одяг, а як символ. Як відповідь на запитання, заради чого наш земляк-оборонець живе, боровся, на найголовніше - заради чого вистояв в окупантському полоні.
Особливою стала зустріч двох воїнів — Василя Ткачука та воїна-земляка Івана Бурдима, який також пережив російський полон. Їм не потрібні були слова. Один погляд — і в ньому все: пережите, вистраждане, незабутнє. Те, що не поясниш, проте назавжди носиш у собі. Це була тиха розмова двох воїнів, хто знає ціну свободи.
Для родин зниклих безвісти та полонених ця зустріч стала чимось більшим, ніж подія. Це — доказ того, що варто вірити та чекати.
Що навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Що дива трапляються!
У кожному погляді матерів, дружин, дітей — одна спільна мрія: побачити своїх рідних живими. Обійняти. Дочекатися. Ця зустріч стала для них вогником - маленьким, але впертим світлом, яке не дозволяє зневіритися.
Ізяславщина започатковує традицію, яка має силу об’єднувати, лікувати, підтримувати. Бо кожне повернення — це перемога. Кожна така зустріч — це доказ, що Україна бореться і чекає. І дочекається…
Побільше б таких зустрічей. Побільше б моментів, коли портрети знімають не зі сльозами, а з усмішкою крізь сльози.
Бо головне — вірити і дочекатися!
