Вони помирають тихо… А країна має пам’ятати
В Україні триває вже дванадцятий рік кривавої війни, розпочатої російськими окупантами. Дванадцять років боротьби, болю, втрат, надії та незламності.
Ще у 2014 році, коли війна лише постукала у двері нашої держави, тисячі українців зробили крок уперед. Вони стали до строю, взяли зброю і пішли захищати рідну землю, свої родини та свободу.
Ми називаємо їх просто — атошники, учасники бойових дій. Але за цими словами стоїть значно більше: мужність, братерство, холодні окопи, безсонні ночі під обстрілами, вірність присязі та безмежна любов до України.
Вони пройшли крізь пекло фронту і вистояли там, де, здавалося, не може вистояти людина. Багато з них повернулися додому зі шрамами — видимими і тими, що назавжди залишилися в серці. І часто… вони помирають тихо. Без новин і гучних слів.
Їхні виснажені боями серця зупиняються у мирних містах і селах. І кожна така смерть — це ще одна тиха рана на тілі України.
Нині на центральній площі міста, на головному флагштоці, приспущено Державний Прапор України. Це знак нашої пам’яті, вдячності й скорботи.
Прапор буде приспущений до завершення воєнного стану — як нагадування про ціну нашої свободи.
Ми не маємо права забути їхні імена. Не маємо права звикнути до втрат.
Бо поки ми пам’ятаємо — вони живуть у нашій пам’яті, у нашій свободі, у нашому небі над Україною.
Пам’ятаймо наших Воїнів Світла.
