День, сповнений болю, скорботи та гірких спогадів
Вже дванадцятий рік Україна живе у вогні війни. Вже дванадцятий рік українці щодня доводять світові: свобода має високу ціну. І кожна її мить оплачена життям тих, хто став на захист Батьківщини.
Та чи можливо змиритися з цією страшною платою? Чи можна навчитися жити з болем, що назавжди оселяється в серці, коли у вічність відходять найкращі сини України?
Сьогодні — день, коли стискається серце і в душі оживають гіркі спогади. Сьогодні ми згадуємо наших земляків — Воїнів Світла, які віддали своє життя за Україну.
14 березня 2022 року на Запоріжжі під час авіаційного удару загинув 47-річний ізяславчанин Руслан Рагімов — старший солдат, старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки гірсько-штурмової роти. Він мав би ще багато років жити, любити, будувати плани, обіймати рідних. Але війна безжально обірвала його шлях. Руслан дивився в очі смерті разом із побратимами, не думаючи про страх — лише про те, як захистити Україну, як врятувати життя інших. Він боровся до кінця. Та, на жаль, йому не судилося побачити нашу перемогу.
Цього дня ми також схиляємо голови перед пам’яттю 49-річного мешканця села Щурівчики Бориса Рачка — старшого солдата, стрільця-помічника гранатометника мотопіхотної роти. Борис був справжнім Сином України. Ще у 2014 році він став на захист держави. А коли у лютому 2022 року російський ворог розпочав повномасштабне вторгнення, він без вагань знову повернувся до війська. Пішов туди, де було найважче — туди, де вирішувалася доля країни. 14 березня 2025 року рідні востаннє почули його голос. У ньому були сила, тепло і надія. А потім настала тиша — гірка і безмежна. Довгі місяці чекання, молитви і надії не давали серцю повірити у найстрашніше. Лише результати ДНК-експертизи підтвердили: того дня, виконуючи бойове завдання на Донеччині, Борис загинув.
Клята кремлівська орда прийшла на нашу землю з війною, несучи смерть і руйнування. Та українські воїни стали незламною стіною. Руслан і Борис — серед тих, хто ціною власного життя не дозволив знищити Україну.
14 березня згасли їхні земні зорі. Але на небі засяяли інші — яскраві, сильні, незгасимі. Вони світять нам дороговказом, нагадуючи про справжню ціну свободи.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місць останнього спочинку наших воїнів-земляків, стануть мовчазним символом нашого глибокого, невимовного болю і світлої туги. Нехай вони стануть знаком вдячності за кожен його день на передовій, за кожну безсонну ніч, за кожен крок назустріч небезпеці — заради нас.
Ми не маємо права дозволити пам’яті згаснути. Не маємо права забути чи знецінити подвиг наших захисників. Бо кожне ім’я воїна Небесного легіону — це не просто рядок у списку покійних. Це — ціна наших мирних світанків. Це — причина, чому ми можемо обіймати своїх дітей. Це — право дивитися у небо без остраху. Це — свобода говорити рідною мовою на своїй Богом даній землі. Це — життя, втрачене за кожного з нас. Це — частина нашої свободи. Частина нашого болю. Частина нашої України.
Вічна слава і безмежна вдячність воїнам Небесного легіону.
