Шлях незламності: після майже чотирьох років полону Василь Ткачук повернувся до рідної Білогородки
11 березня стало днем, який назавжди закарбується у пам’яті Білогородської громади. Днем сліз радості, обіймів, вдячності та гордості. Після майже чотирьох довгих років російського полону додому повернувся воїн, офіцер, син своєї землі — Ткачук Василь Олегович.
31-річний білогородчанин — єдиний син у родині. Його батько-воїн Ткачук Олег Васильович з грудня 2022 року вважається безвісти зниклим. Але навіть крізь біль втрат і випробувань ця родина дочекалася моменту, коли двері рідного дому знову відчинилися для їхнього сина.
Шлях Василя — це шлях справжнього воїна. Ще у 2014 році він став на захист України, взявши участь в антитерористичній операції. З 2015 по 2019 рік навчався у Львівській академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де формувався як майбутній офіцер українського війська. Після завершення навчання молодого лейтенанта направили до 56-ї окремої мотопіхотної бригади у Маріуполь, де він став командиром взводу.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь був серед тих, хто першим став на захист міста Маріуполь. У пеклі запеклих боїв він разом із побратимами тримав оборону, залишаючись вірним присязі та Україні.
25 березня 2022 року Василь потрапив у полон до російських окупантів. Попереду були довгі місяці невідомості, випробувань і боротьби за право залишатися собою. У січні 2024 року окупаційна влада винесла йому жорстокий вирок — довічне ув’язнення. Та навіть це не зламало українського воїна.
5 лютого 2026 року, під час чергового обміну військовополоненими, Василя було звільнено. І ось, нарешті, 11 березня він ступив на рідну землю — у свою Білогородку. Це був момент, на який чекала вся громада.
Село зустрічало свого Героя так, як в Україні зустрічають тих, хто вистояв у найтяжчих випробуваннях: із короваєм — за давнім українським звичаєм; із українськими прапорами, патріотичними стрічками, зі сльозами радості на очах.
Юні мешканці громади декламували вірші, дарували Василю щирі обійми та теплі слова. Люди приходили цілими родинами, щоб сказати просте, але найважливіше: «Дякуємо. Ми чекали. Ми вірили».
Священнослужителі Православної Церкви України провели подячну молитву за повернення Героя додому живим. Над селом лунали слова подяки Богу за збережене життя та за силу духу, яку українські воїни демонструють у найтемніші часи.
Це був справжній шлях незламності. Крізь довгі місяці невідомості. Крізь холод чужих стін. Крізь тишу, що інколи важча за постріли. Майже чотири роки випробувань, невідомості та боротьби не змогли зламати українського воїна. І Василь нарешті повернувся туди, де дихається вільно — на свою малу Батьківщину. Рідна земля чекала на його кроки. Односельчани тримали небо над його домівкою, поки він тримав волю у своїй душі. За його спиною — правда, а перед ним — вдячна нація.
Громада щиро радіє поверненню свого захисника та вірить, що незабаром кожен український військовополонений і кожен зниклий безвісти боєць повернеться додому. А російський окупант зникне з нашої землі, як «роса на сонці». Бо правда і сила — за нами. І перемога над злом — вже близько.
Василю, дякуємо за те, що вистояв. Дякуємо за життя. Вітаємо вдома!
Ізяславщина та вся Україна пишаються своїми Героями.
