Пам’ять, що не згасає
Війна змінює все. Вона перекреслює буденність, розділяє життя на «до» і «після», залишає глибокі шрами на серці кожної родини, кожної громади. Вона забирає найцінніше — людей, які ще вчора усміхалися, будували плани, поспішали додому до рідних. Але водночас саме війна відкриває світові силу українців — тих, хто без вагань стає щитом між ворогом і своїм народом, зокрема цивілізованим світом Європи.
Серед таких мужніх синів України був і наш земляк із села Радошівка — старший солдат, водій-регулювальник Олександр Сергійович Севрук. Він належав до тих людей, про яких говорять: надійний, щирий, справжній. Людина, що жила звичайним життям, мала свої мрії, турботи, сподівання. Але коли над рідною землею нависла небезпека, він зробив вибір — стати до лав тих, хто боронить Україну.
Минув черговий рік відтоді, як його життєва дорога обірвалася. 12 березня стало днем, який назавжди залишився у пам’яті громади болем і тишею. Чотири роки тому час для Олександра зупинився. Йому навіки залишилося 33…
Сьогодні у рідній Радошівці, у серцях близьких, друзів, всієї Ізяславської громади живе пам’ять про нього. Слова безсилі перед глибиною втрати. Жодна фраза не здатна втамувати біль родини, тих, хто чекав і сподівався на повернення. Але пам’ять — це те, що ніколи не дозволить забути.
Жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, - символ пекучого, невимовного болю, нашої туги за втраченим життям нашого оборонця.
Бережемо спогади про кожного Воїна Світла.
