11 березня — день світлої пам’яті та невимовного болю
Є дати, які не стираються з пам’яті. Дати, що назавжди закарбовуються у серці громади. 11 березня — саме такий день. День, коли рік тому згасли два гарячі серця наших земляків — воїнів, які жили Україною і віддали за неї найдорожче.
Сьогодні ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю Василя Олексійовича Левчука та Олексія Володимировича Ткачука — двох Воїнів Світла, двох захисників, чиї імена навіки вписані в історію боротьби за свободу нашої Батьківщини.
11 березня 2025 року зупинилося гаряче серце нашого земляка — Василя Олексійовича Левчука, мешканця села Михнів, воїна-танкіста, учасника бойових дій. Коли російські окупанти прийшли на нашу землю, він не вагався. Не шукав причин залишитися вдома, не боявся труднощів — просто став у стрій. Бо так веліло серце. Бо так вимагав обов’язок перед Батьківщиною. Він мужньо виконував свою місію на фронті, захищаючи країну і кожного з нас. Та війна не закінчується лише на полі бою. Вона залишає глибокі рани — видимі й невидимі. Коли, здавалося б, він повернувся додому, інший підступний ворог — хвороба — розпочав новий бій. Василь Олексійович боровся до останнього. Боровся за життя, за рідних, за майбутнє. Боровся, бо мав заради кого жити. Рідні, друзі — усі чекали на його одужання. Усі вірили. Вірив і він сам. Мріяв, будував плани, дивився вперед… Та, на жаль, доля вирішила інакше.
Цього ж дня, 11 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині відійшов у вічність ще один наш земляк — Олексій Володимирович Ткачук, 56-річний мешканець села Зубарі, старший солдат, механік-водій танкового екіпажу танкового взводу танкового батальйону. Він був відданим сином своєї землі. Людиною честі. Людиною обов’язку. Олексій Володимирович завжди був там, де його найбільше потребувала Батьківщина. Його життєвий шлях — це шлях воїна, який без вагань став на захист України. Він вірив у нашу Перемогу. Вірив у свободу. Вірив у майбутнє. Але його гаряче серце зупинилося назавжди на полі бою, виконуючи священний обов’язок перед народом і державою.
Як несправедливо, коли хоробрі серця згасають так раптово… Як боляче, коли люди, які віддали себе боротьбі за свободу, так рано залишають цей світ…
Жовто-блакитні квіти, покладені до місць їхнього останнього спочинку, стають мовчазним символом нашого глибокого болю і світлої туги. Символом вдячності за кожен їхній день на передовій, за кожну безсонну ніч, за кожен крок назустріч небезпеці — заради нас.
Ми не маємо права дозволити пам’яті згаснути. Не маємо права забути чи знецінити подвиг наших захисників. Бо кожне ім’я воїна Небесного легіону — це не просто рядок у списку покійних. Це — ціна наших мирних світанків. Це — причина, чому ми можемо обіймати своїх дітей. Це — право дивитися у небо без страху. Це — свобода говорити рідною мовою на своїй Богом даній землі. Це — життя, віддане за кожного з нас. Це — частина нашої свободи. Частина нашого болю. Частина нашої України.
Вічна слава і безмежна вдячність воїнам Небесного легіону.
