Пам’ять, що сильніша за час
09 березня 2025 року… День, який назавжди залишився чорною сторінкою в історії нашої громади. Рік тому, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку, захищаючи українську землю від російських окупантів, у вічність відійшов наш земляк — Суліма Володимир Олександрович, 53-річний учасник бойових дій, головний сержант стрілецького взводу стрілецької роти.
Довгий час Володимир вважався зниклим безвісти. Його рідні до останнього трималися за надію. Вони вірили в диво. Молилися. Чекали. Кожен дзвінок, кожна новина з фронту могла стати тією, що поверне надію… Та, на жаль, війна знову сказала своє жорстоке слово. Дива не сталося. І біль знову пронизав саме серце громади.
Володимир Суліма був справжнім сином України. Його життя — це історія відваги, честі та безмежної любові до рідної землі. Він не шукав легких шляхів, не відступав перед труднощами, не ховався від відповідальності. Там, де Батьківщині було найважче, там був і він.
На передовій він стояв не лише зі зброєю в руках — він стояв із вірою. Вірою в перемогу. У свободу. У майбутнє, в якому українські діти житимуть під мирним небом, сміятимуться без страху й говоритимуть рідною мовою у вільній країні.
Його серце билося не за себе — за кожного з нас.
Війна безжальна. Вона забирає найкращих. Забирає не просто воїнів — забирає синів, батьків, чоловіків, друзів. Тих, з ким ще вчора ділили хліб, будували плани, вірили у завтрашній день. І з кожною такою втратою ми втрачаємо частинку себе.
Але водночас народжується щось більше — пам’ять. Світла, глибока, незнищенна. Пам’ять, у якій постає образ людини, що стала символом мужності, честі та незламної любові до України.
Володимир Суліма відійшов у Вічність, залишивши по собі не просто спогади — він залишив приклад. Приклад того, як любити свою землю. Як стояти за неї до останнього подиху. Як бути Людиною і Воїном одночасно. Спогади не зможуть загоїти рани рідних. Але вони будуть гріти їхні душі. У кожній згадці про його усмішку. У кожній історії про його силу духу. У кожному слові вдячності за його подвиг.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть мовчазним символом нашого глибокого, невимовного болю і світлої туги. Нехай вони стануть знаком вдячності за кожен його день на передовій, за кожну безсонну ніч, за кожен крок назустріч небезпеці — заради нас.
Ми не маємо права дозволити пам’яті згаснути. Не маємо права забути чи знецінити подвиг наших захисників. Бо кожне ім’я воїна Небесного легіону — це не просто рядок у списку загиблих. Це — ціна наших мирних світанків. Це — причина, чому ми можемо обіймати своїх дітей. Це — право дивитися у небо без остраху. Це — свобода говорити рідною мовою на своїй Богом даній землі. Це — життя, втрачене за кожного з нас. Це — частина нашої свободи. Частина нашого болю. Частина нашої України.
Вічна слава і безмежна вдячність воїну Небесного легіону Володимиру Сулімі.
