Народ, який не скорився вогню, не скориться ніколи
День пам’яті спалених сіл
3 березня — дата, що не тьмяніє з роками. Вона повертає Двірецький старостинський округ до березня 1944-го, коли вогонь Другої світової війни безжально пройшовся Двірцем і Білижинцями, залишивши по собі попіл і невимовний біль.
Відступаючи з української землі під тиском поразок, нацистські карателі намагалися знищити все, що не змогли підкорити раніше. У сліпій люті вони палили села, нищили оселі, карали людей лише за те, що ті залишалися українцями — незламними, непокірними, вірними своїй землі. Двірець і Білижинці стали жертвами цієї помсти.
Того дня нацистські каральні підрозділи перетворили на згарища 320 господарств у Двірці, забравши життя 29 мирних жителів. У Білижинцях було знищено 63 двори, розстріляно 35 людей. Це була розправа за прагнення до свободи, за підтримку українського підпілля, за сміливість не скоритися. Окупанти намагалися страхом викорінити саму ідею спротиву, проте прорахувалися. Українська нація не здається навіть у найважчі часи. Попри полум’я і втрати, життя перемогло. Люди вистояли, зберегли віру, підняли з руїн свої домівки. У найтемніший момент історії народ довів: його не можна стерти з лиця землі, бо його сила — у правді й гідності.
Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю невинно вбитих. І водночас із гіркотою усвідомлюємо: історія знову випробовує нас на міцність. Та як і 82 роки тому, українці не стають на коліна. Пам’ять про спалені села — це не лише скорбота. Це наш обов’язок бути сильними, єдиними, незламними.
Вогонь може знищити дім. Проте він безсилий проти народу, який пам’ятає і бореться.
