День пам’яті спалених сіл Михнів та Покощівка: вогонь, що не згасає у серцях
Є дати, які не просто вписані в календар — вони впалені в саму тканину національної пам’яті. День пам’яті спалених сіл Михнів та Покощівка — саме такий. Це не лише згадка про трагічний лютий 1944 року, а й жива рана, що пульсує крізь десятиліття.
Тоді, під чоботом нацистських окупантів, два українські села були приречені на знищення. 147 господарств у Михнові та 90 у Покощівці згоріли разом із мріями, сподіваннями, дитячим сміхом. Понад три сотні людей силоміць вивезли на каторжні роботи до нацистської Німеччини. Десятки невинних — розстріляли без суду й права на життя. Села, що ще вчора жили, дихали — перетворилися на чорні згарища. Полум’я пожирало не лише дерев’яні хати — воно прагнуло стерти саму присутність українців на цій землі. Це була каральна акція, продумана й холоднокровна. Це був злочин проти мирного населення, проти людяності.
Але навіть попіл має пам’ять. Михнів і Покощівка не зникли з історії. Вони стали символом незламності. Бо знищити будівлі — не означає знищити народ. І ті, хто вижив, повернулися. Відбудували. Засіяли поля. Народили дітей. Передали їм правду — гірку, страшну, але необхідну.
Україна у ХХ столітті пережила надто багато спроб стерти її з карти світу. Нацистський режим приніс із заходу політику терору, депортацій і спалених сіл. Сьогодні ми знову бачимо, як війна намагається повторити історію — тепер агресія приходить зі сходу. І знову — руйнування домівок, примусові вивезення, знищення інфраструктури, спроби позбавити нас мови, культури, майбутнього.
Історія болісно повторюється. Та є те, що лишається незмінним: українська гідність. Народ, який пережив голодомори, репресії, Другу світову війну, не скорився тоді — не скориться й тепер. Пам’ять про спалені населені пункти, такі як Михнів і Покощівку, — це не лише скорбота. Це дороговказ. Це застереження світові про те, до чого призводить мовчання перед злом.
Ми не маємо права забути імена загиблих. Не маємо права дозволити, щоб їхні історії перетворилися на суху статистику. Бо за кожною цифрою — життя. За кожною втратою — нездійснені плани, незібрані врожаї, ненаписані листи.
Сьогодні, вшановуючи пам’ять жертв Михнова та Покощівки, ми схиляємо голови перед усіма українцями, які стали жертвами війни — у ХХ столітті й нині. Ми дякуємо тим, хто бореться за державу сьогодні, захищаючи кожне село, кожен дім, кожну родину.
Наша пам’ять — це теж зброя. Вона робить нас сильнішими, згуртованішими, відповідальнішими за власну історію.
Світла пам’ять тим, кого забрало полум’я. Вічна шана тим, хто вистояв. І непохитна віра в те, що більше жодне українське село не стане попелом війни.
