Світло їхніх сердець не згасне
Сьогоднішній день чорним крилом торкнувся нашої громади. 26 лютого стало датою, що навіки закарбувалася у серцях болем, який неможливо виміряти словами. Болем утрати. Болем прощання. Болем, що змішується з безмежною вдячністю.
Ми втратили двох своїх оборонців. Двох синів України. Двох мужніх чоловіків, чиї імена відтепер звучатимуть у тиші хвилин пам’яті та в молитвах рідних.
30-річний воїн із села Зубарі Білівського старостинського округу — Гончарук Роман Іванович. Молодий, сповнений сил, із гарячим серцем, яке палало любов’ю до рідної землі. Він не шукав легких доріг і не відступав перед небезпекою. Його серце зупинилося 26 лютого 2024 року в медичному закладі, де він проходив лікування після важких поранень, отриманих у бою. Поранення були важкими, але ще важчою була його боротьба за життя, за шанс повернутися додому, за можливість знову обійняти найдорожчих. Він боровся до кінця. І навіть у боротьбі залишався воїном.
Того ж дня, рівно через рік — 26 лютого 2025 року — громада втратила ще одного свого Захисника. 47-річний солдат інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти — Житнов Андрій Володимирович. Досвідчений, мужній, вірний присязі. Він загинув на Сумщині, боронячи Україну від російських загарбників. Його служба була не просто виконанням наказу — це була свідома місія захисту рідної землі. Там, де інші бачили небезпеку, він бачив обов’язок. Там, де лунали вибухи, він залишався непохитним.
Наші Воїни Світла до останнього подиху були віддані Україні. Вони не шукали слави — вони стали нею. Вони не говорили гучних слів — вони довели все своїми вчинками.
Ми можемо навчитися жити під звуки сирен. Можемо звикнути до тривожних новин. Але змиритися з втратою — неможливо. Родини залишилися без найдорожчих — без синів, чоловіків, батьків. Громада втратила справжніх патріотів, людей із великим серцем, тих, на кого можна було покластися.
Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі. Жовто-блакитні квіти, покладені до їхнього останнього місця спочинку, стають символом не лише пекучого болю, а й нашої безмежної шани. У кожній пелюстці — вдячність. У кожній сльозі — пам’ять. У кожному серці — незгасна іскра подвигу наших воїнів-земляків.
Пам’ять — це не лише спомин. Це відповідальність. Це продовження боротьби Воїнів Світла в наших справах, у нашій єдності, у нашій вірі.
Ідея, за яку вони віддали життя, — жива. А в цій ідеї — сила нашої нації. Сила вистояти. Сила перемогти. Сила жити далі — гідно їхньої жертви.
Вічна і світла пам’ять Воїнам Світла Роману Гончаруку та Андрію Житнову.
