У пам’яті, яка не дозволяє забути
Сьогодні, 20 січня, ми знову схиляємо голови: у тиші, що кричить болем; у пам’яті, яка не дозволяє забути. Три роки тому перестало битися серце нашого Воїна Світла — 41-річного мешканця Двірецького старостинського округу Михайла Шевченка.
Михайло був із тих чоловіків, які не шукають легких шляхів. Він не ховався за спинами інших, не чекав, поки хтось вирішить за нього. Свій вибір він зробив свідомо — стати на захист рідної землі, щоб ворог не топтав українські поля, щоб над домівками лунали не вибухи, а дитячий сміх. Для нього свобода і незалежність не були гучними словами — це була суть життя. Право бути українцем — гордим, вільним, нескореним — він виборював власною кров’ю.
Пліч-о-пліч із побратимами Михайло ламав хребет міфу про «непереможність» російської армії. Його мужність, витримка, бойовий азарт і віра стали частиною великої боротьби українського народу за майбутнє. Він бився не за нагороди — він бився за свою державу та свій народ. Та, на жаль, йому не судилося побачити той день, про який мріє кожен українець: день Перемоги, тишу мирного неба, відроджену Україну без війни.
До болю втрат звикнути неможливо. Час не лікує — він лише вчить жити з порожнечею. Ця річниця — день гіркої розлуки й водночас день світлої пам’яті, що назавжди закарбувалася в наших серцях і душах.
Жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку Михайла, мовчки говорять більше, ніж будь-які слова. Вони — про скорботу, про біль, про ціну свободи. Вони — нагадування, що кожен клаптик нашої землі политий кров’ю Воїнів Світла. І водночас — це заклик не здаватися, тримати стрій, боротися далі за Україну і її майбутнє.
Пам’ять про наших Воїнів Світла не згасає. Вона живе в наших серцях, у наших діях, у кожному, хто сьогодні стоїть на захисті держави. Боротьба Михайла триває — у силі нашого духу, у єдності, у вірі, що Україна обов’язково переможе окупантів.
Вічна пам’ять Воїну Світла.
