Пам’ять, що не згорає у вогні війни
До Дня спаленого села
Є дні, які не просто вписані в календар. Вони вписані в серце. 16 січня — саме такий день. День, коли Ізяславщина схиляє голову, а Лютарський старостинський округ знову проживає біль, що не має терміну давності. Це день, коли село Комини мовчки кричить крізь роки.
У січні 1944-го сюди прийшла смерть. Не випадково, не миттєво — вона прийшла свідомо, холодно і жорстоко. Нацистські окупанти назвали Комини «партизанським селом» і винесли свій вирок без суду й доказів. Катування. Допити. Знущання. А потім — вогонь.
Палали не просто хати — палало життя. 137 дворів перетворилися на попіл.
40 мирних людей — на безмовні імена в історії. Горіли стіни, стодоли, колиски. Горіли спогади, майбутнє, дитячий сміх, що так і не встиг стати дорослим. Над селом висів чорний дим — важкий, задушливий, мов докір людству. Здавалося, саме небо тоді плакало разом із землею.
Комини стали першими. Першими з дев’яти населених пунктів громади, стертих з лиця землі окупаційним чоботом. Вогонь забрав у людей не лише домівки — він намагався забрати віру. Проте не зміг.
Друга світова війна пройшла Україною, мов безжальний плуг, розриваючи долі, залишаючи братські могили й порожні подвір’я. Для Ізяславщини роки окупації стали часом, коли страх жив поруч, а смерть ходила селами без стуку.
І найстрашніше — ми знову пізнаємо цей біль.
Сьогодні Україна знову бореться з агресором. Знову палають домівки. Знову гинуть мирні люди. Знову ворог думає, що може стерти нас з карти. Але він не знає головного — нашу пам’ять і нашу волю неможливо знищити.
Трагедія Коминів — це не лише спогад про минуле. Це застереження. Це голос тих, хто загинув, аби ми не мовчали, не здавалися, не відступали.
Бо коли народ пам’ятає — він живе. Коли бореться — перемагає.
Ми схиляємо голови перед кожною жертвою війни. Ми не забуваємо імена. Ми не дозволимо історії знову стати попелом.
Пам’ять — наша зброя. Правда — наша сила. Перемога — наша мета.
Пам'ятаємо, шануємо, боремося за справедливість!
