До болю втрат звикнути неможливо
Сьогодні, 03 січня, минає рік відтоді, як у наші серця прийшла тиша, сповнена болю… Рік без Воїна Світла. Рік пам’яті й невтамованої туги.
3 січня 2025 року, виконуючи священний обов’язок військової служби, на Сумщині загинув наш земляк — мешканець села Ріпки, захисник України Михайло Палуб, якому було лише 30 років.
Його життя обірвалося надто рано. Разом із ним війна забрала мрії, плани, слова, які він ще не встиг сказати, дороги, якими так і не судилося пройти. Забрала частину нашої спільної надії.
Михайло був стрільцем взводу, але передусім — людиною честі, відваги й великої любові до України. Після вторгнення російських окупантів на територію України наш земляк добровільно став на захист України, зробивши свій вибір усвідомлено й без вагань. Для нього свобода не була абстрактним словом — вона була обов’язком, честю і сенсом. Його відвага надихала побратимів, його рішучість давала силу тим, хто стояв поруч. До останнього свого подиху оборонець стояв за рідну землю, не відступивши ані кроку.
До болю втрат звикнути неможливо. Минає рік, проте серце й досі не приймає цієї втрати. Це непоправний біль для всіх, хто знав Михайла, і найстрашніше випробування — для його родини, для якої він був сином, рідною душею, опорою і світлом.
Сьогодні — день пам’яті нашого земляка. Смерть може забрати наших вірних синів, проте вона не здатна забрати любов, вдячність і пам’ять. Вони житимуть у наших серцях, як символ безстрашності, патріотизму та жертовності у боротьбі за українську свободу і незалежність.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю й туги за втраченим життям.
Ми пам’ятаємо подвиг усіх наших Воїнів Світла. Схиляємо голови перед кожним, чиї імена й вчинки навіки вписані в історію України та Ізяславщини, назавжди закарбовані в народній пам’яті.
Вічний спочинок та світла пам’ять Героям сьогодення. Героям, які стали нашим світлом у темні часи.
