Тиша, що говорить іменами Героїв
Серед тиші, що кричить. Серед болю, що не має слів. Саме таким був учорашній день, 30 грудня, для Ізяславщини. У стінах міської ради відбулася церемонія, яку важко назвати урочистою. Бо вона була не про святкування й не про тріумф. Вона — про найвищу ціну нашої свободи. Про втрату. Про вічну пам’ять. Про вручення державних нагород посмертно нашим Воїнам Світла — тим, хто тримав небо над Україною, хто зупиняв смерть собою, хто любив Батьківщину більше за власне життя.
Керівництво Шепетівської районної військової адміністрації, Ізяславської міської ради та представник 3 відділу Шепетівського територіального центру комплектування та соціальної підтримки зустрілися з родинами двох полеглих воїнів Ізяславщини. Вони прийшли не для формальностей, а щоб схилити голови перед ними. Прийшли розділити із ними біль, який важко озвучити словами, бо він оселяється глибоко в серці й стискає його щоразу, коли звучать імена тих, кого вже не обійняти, не почути, не дочекатися з війни. Прийшли сказати «дякуємо» за мужність і вибір України... І передати родинам Воїнів Світла символ вічної вдячності держави — ордени «За мужність» ІІІ ступеня, якими посмертно відзначено наших оборонців:
солдата ПАЛУБА Михайла Андрійовича;
солдата ЛУК’ЯНЧУКА Віталія Руслановича.
Два імені. Дві долі. Два життя, обірвані війною… За кожним із них — життя, наповнене мріями, любов’ю до рідної землі та відповідальністю за її майбутнє. Наші оборонці знали, що війна не залишає гарантій, але свідомо стали на захист України, аби ворог не переступив поріг нашого дому. Їхня жертва, яка дала нам шанс дихати вільно. Щоб наші діти співали українські пісні, а не мовчали в окупації. Щоб ми могли не лише мріяти, а втілювати ці мрії у вільній українській державі.
Сльози в очах, стискання рук, мовчання, яке ранить... Ми знову промовили вголос імена Воїнів Світла, щоб не дати часу стерти їхню пам’ять. Щоб подвиг кожного із них став невмирущим каменем у фундаменті вільної, сильної, незламної України.
Орден — це не просто шматок металу зі стрічкою. Це кров. Це пульс серця, що більше не б’ється. Це безсмертя, відлите в бронзі. У них — біль родин, які навчилися жити з порожнечею, що ніколи не зникне.
Ми, українці, різні за долями, проте єдині у вірі: кров наших захисників стала зерном свободи, яке проростає сьогодні — у кожному нашому кроці, у кожному подиху, у кожному вдячному українському серці. Воїни Світла продовжують світити нам шлях до Перемоги. Їхній подвиг — це заповіт: любити Україну, стояти за правду!
І поки триває ця страшна війна, наша пам’ять має бути зброєю. Ми зобов’язані пам’ятати кожне ім’я захисника, кожну історію, кожну втрату. І не просто пам’ятати, а й бути гідними цієї жертви.
Віримо — перемога над окупантами неодмінно буде. Бо її фундаментом стали ті, хто віддав за неї своє життя. Тих, хто навіки став частиною нашої історії.
Світла пам’ять нашим Воїнам Небесного легіону…
Безмежна вдячність їхнім родинам.
