Війна забирає життя, але не здатна стерти імена Воїнів Світла
Дванадцятий рік поспіль українська земля здригається від вибухів війни, яку принесла на нашу Батьківщину російська агресія. Війна, що прийшла без запрошення, без жалю і без каяття, забрала тисячі життів, залишивши по собі глибокі рани — у серцях людей, у долях родин, у пам’яті цілої нації. Вона забирає найрідніших. Тих, хто вмів любити, працювати, будувати й вірити. Тих, хто мав мрії, плани, майбутнє. Але коли настав час вибору, вони без вагань стали на захист рідної землі. Бо справжня гідність — це не слова, а вчинок.
Одним із таких воїнів був наш земляк — Віктор Франчук, 56-річний ізяславчанин, старший солдат, старший водій-оператор взводу протитанкових керованих ракет батареї протитанкового артилерійського дивізіону. 24 грудня 2022 року його серце зупинилося в зоні бойових дій, де кожен день вимірюється ціною життя.
Сьогодні ми схиляємо голови в День його пам’яті. Його життєва дорога обірвалася раптово, залишивши по собі тишу, в якій звучить біль утрати. Віктор не встиг здійснити всього, що задумував, не встиг дожити до мирного завтра. Війна не залишає часу на прощання — вона просто забирає, рахуючи людські долі як цифри.
Та минають дні й роки, а пам’ять про Захисника не зникає. Вона стає міцнішою, перетворюючись на наш внутрішній обов’язок — пам’ятати, шанувати, не зраджувати. Саме завдяки таким, як він, ми маємо змогу прокидатися у своїх домівках, чути голоси рідних і будувати життя під українським небом.
Воїни Світла не зникають. Вони переходять у вічність, стаючи частиною Небесного війська, що пильнує нашу землю з висоти. Їхня жертва — це наш щит, наша надія і наша відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Жовто-блакитні квіти, покладені до останнього місця спочинку Віктора Франчука, — це не просто знак пам’яті. Це мовчазна обіцянка: пам’ятати його ім’я, берегти правду про війну і зробити все, аби Україна протистояла злу.
Вічна пам’ять і слава Захиснику.
