Воїни Світла відлетіли білим журавлем у вічність, але їхній подвиг назавжди житиме в серцях вдячних мешканців громади
Війна щодня безжально перегортає сторінки українських родинних історій, залишаючи на них чорні, криваві рядки. Українська армія — це не лише зброя і форма. Це люди. Це сини/доньки, чоловіки/жінки, батьки/матері, які стали стіною між кровожерливим злом і своїм народом. Але за кожним успіхом Сил оборони, за кожним звільненим метром рідної землі стоїть страшна ціна — пролита кров і обірвані життя новітніх Героїв. Серед них — наші земляки.
Цими днями Ізяславщина знову завмерла у скорботі. Знову над краєм тягнулася тужлива мелодія «Пливе кача…». Громада проводжала у вічність двох воїнів — дві душі, вирвані з життя клятою війною:
-
46-річного жителя села Радошівка, молодшого сержанта, воїна 1-го самохідного артилерійського взводу 1-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону Барана Сергія Миколайовича;
-
41-річного старшого солдата, механіка-водія 3-го самохідного артилерійського взводу 2-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону Мельничука Володимира Анатолійовича.
Вони були звичайними людьми з мирними професіями, жили для родин, мріяли, будували, планували завтрашній день. Але коли на нашу землю прийшов ворог, Сергій і Володимир без вагань стали до зброї. Бо Україна — понад усе. Бо за спиною — рідний дім, діти, майбутнє країни.
Вони – учасники бойових дій - виконували бойові завдання на передовій, дивилися у вічі смерті, тримали стрій і вірили в Перемогу над злом. Та жорстока війна, яка не знає жалю, забрала їх до Небесного війська.
Воїни з честю виконували свій громадянський і військовий обов’язок. Для Ізяславщини вони стали символом мужності, прикладом справжньої відваги й любові до Батьківщини. Ми втратили не просто двох бійців — ми втратили вірних синів України, патріотів, які заплатили найвищу ціну за нашу свободу.
Неможливо змиритися з думкою, що їх більше немає поруч. Це біль, який не минає. Біль друзів і співгромадян, але найстрашніший біль — біль родин, для яких назавжди обірвався голос чоловіка, тата, брата...
Кілометри живого коридору простяглися вздовж доріг громади. Квіти вкривали шлях до місця останнього спочинку Воїнів Небесного Легіону. На домовинах воїнів — Державний Прапор України, символ нескореності нації, який Сергій і Володимир захищали до останнього свого подиху.
Чин відспівування звершили священнослужителі Православної Церкви України. Захисників поховали з усіма військовими почестями. Пролунали прощальні залпи — як знак вдячності, шани й вічної пам’яті за їхній героїчний шлях.
Гірко й нестерпно боляче, що війна забирає кращих із кращих — тих, хто боронить наші життя ціною власного. Сергій і Володимир відлетіли білим журавлем у вічність, але їхній подвиг назавжди житиме в серцях вдячних мешканців Ізяславщини й усієї України. Їхній вічний сон — віднині наш вічний біль. Їхні імена навіки вписані в історію незалежної України.
Вічна пам’ять і вічна слава нашим Воїнам Світла!
