Голодомор — біль, що проростає крізь покоління
Є трагедії, які не підвладні часу. Вони не стираються з пам’яті, не перетворюються на сухі рядки підручників, не тьмяніють, бо їхній біль продовжує відлунювати — в домівках України, у серцях її народу, в кожній грудці землі нашої держави, що пам’ятає кожну невинну сльозинку. До таких трагедій належать штучні голодомори, свідомо організовані тоталітарним режимом проти українського народу.
Голодомор — це не просто слово. Це вирок історії. Це хліб, якого не було. Це мати, яка не змогла врятувати своє дитя. Це села, де замість людського сміху лунала мертва тиша. Це свідомий геноцид, спроба стерти Україну з карти світу, позбавити її голосу, пам’яті, майбутнього.
Мільйони українців у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 роках були приречені на повільну смерть лише тому, що вони були українцями. Це була війна без куль, але з тією ж метою, що й нині — зламати народ, поставити його на коліна, знищити свободу. Проте саме тоді, в найтемніші часи, український дух виявився сильнішим за смерть. Наш народ вистояв.
Сьогодні історія, на жаль, повторюється. Непокаране зло знову підняло голову. Росія веде проти України нову, криваву війну, в якій так само намагається забрати наше право на життя, знищити нашу мову та ідентичність, наше майбутнє. І тому пам’ять про Голодомор стала ще гострішою, ще необхіднішою. Вона — наш дороговказ і попередження світові: зло не зникає, якщо його не називати своїм ім’ям та не знищувати.
У День пам’яті жертв Голодоморів Ізяславщина разом із усією Україною зупинилася в скорботі. У цю мить стихають розмови, завмирає щоденний рух, бо пам'ять повертає нас у часи, коли голод став навмисною каральною зброєю. Це була війна тоталітарного режиму проти українського народу — без пострілів, але з мільйонами зламаних доль.
22 листопада, у цей холодний та скорботний листопадовий день, до меморіалу жертв голодоморів і політичних репресій в Ізяславі прийшли представники міської влади, духовенство та жителі громади. Вони прийшли не заради формальності, а заради пам’яті. Заради тих, хто колись жив, мріяв, працював… і кого забрала голодна смерть, залишивши по собі мовчання й невиліковну тугу. Ті далекі, але страшні події досі болять. Бо пам’ять про Голодомор живе в кожній родині нашого краю. «Кістлява рука смерті» торкнулася і мешканців Ізяславщини, забрала батьків і дітей, висушила цілі покоління. У багатьох із нас і сьогодні в серці — спогади, передані від бабусь і дідусів, які пережили той морок і ніколи не змогли забути.
Молодь зачитала уривки свідчень очевидців — тих, хто бачив у дитинстві порожні комори, зачинені амбари, відібраний останній хліб. Ці спогади прорізали тишу так само гостро, як різали серця наших предків ті далекі роки.
Поминальну молитву звершив благочинний храмів Ізяславського округу Хмельницько-Шепетівської єпархії Православної Церкви України митрофорний протоієрей Володимир Ковальчук. У словах молитви — прохання про спокій для невинних душ, і разом із тим — мир нашій землі, що вкотре платить страшну ціну за свою свободу.
Всі присутні учасники запалили свічки, аби зігріти душі тих, кого в ті страшні часи не відспівували, не проводили в останню путь, не поминали. Аби світло цих свічок стало даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою.
До підніжжя пам’ятного знаку лягли жовто-блакитні квіти з колосками та лампадки - маленькі вогники великої національної пам’яті, що єднає різні покоління та не дає темряві повернутися.
Прості шматочки хліба, якими присутні ділилися на пам’ятному зібранні, стали мовчазним символом шани до тих, хто пережив жахи геноциду та зберіг силу духу або залишився безіменним у страшній історії голодомору.
У рамках заходів із вшанування пам’яті жертв голодоморів у ці дні кожний населений пункт Ізяславської громади приєднався до вшанування пам’яті мільйонів загиблих співвітчизників, провівши тематичні поминальні заходи. Ми єдині — як були єдині наші предки, коли боролися за право жити на своїй землі. Ми єдині й нині, коли Україна знову проходить через випробування війною.
Голодомор нагадує всьому світу: геноцид починається тоді, коли хтось дозволяє знецінити людське життя. А наша пам’ять — це наш щит. Вона гуртує нас, дає силу протистояти агресії й доводить, що народ, який пам’ятає свої трагедії, ніколи не буде здоланим.
Вічна пам’ять жертвам Голодомору. Їхній біль живе в наших серцях, їхній голос звучить у нашій боротьбі, а їхнє світло тремтить у кожній свічці пам’яті, що палатиме, доки живе український народ.
