Світло, яке не згасне: пам’яті воїна Володимира Федоращака
Сьогодні, 23 листопада, минає ще один рік відтоді, як перестало битися серце нашого земляка — 31-річного ізяславчанина, гранатометника механізованої роти механізованого батальйону Федоращака Володимира Степановича. Його життя обірвалося на Харківщині, там, де вирішується доля України, де кожен день — це боротьба між світлом і темрявою.
Минув ще один рік, але біль не слабшає. Він оселяється в серці, стискає груди щоразу, коли згадуєш, якою дорогою ціною наш народ виборює право на свободу. Володимир, як і тисячі наших Захисників, протистояв не лише ворогу зі зброєю в руках. Йому довелося пройти крізь виснаження, холод і втому, крізь постійне нервове напруження та наслідки попередніх поранень. Іноді війна забирає життя не гучним вибухом… А тихо, через надлюдське перенапруження, яке стає останньою межею для мужнього серця.
Кожна смерть військовослужбовця — це біль, який відлунює в кожному домі, у кожній родині, у кожному куточку нашої громади. Бо ми втратили не просто Воїна. Ми втратили людину, яка любила, мріяла, жила серед нас і пішла захищати кожного з нас
Сьогодні до його могили лягли жовто-блакитні квіти. Вони мовчазно промовляють те, що словами не передати: нашу скорботу, нашу тугу й нашу вдячність. Ми схиляємо голови у молитві, вшановуючи пам’ять Володимира та всіх Воїнів Світла, котрі віддали своє життя за Україну.
Можна забрати життя, але не можна вирвати з сердець пам’ять. Воїни Світла живуть у наших сльозах, у наших молитвах, у нашій нескореності.
Вічна шана Воїну Світла!
