Присутність Воїна Світла в кожному ударі серця нашої нації
Сьогодні, 06 листопада, — день, про який боляче згадувати, але неможливо мовчати. День, коли рівно рік тому — на Донеччині в бою з російськими окупантами перестало битися серце Воїна Світла, нашого земляка, 56-річного жителя села Топірчики Ріпківського старостинського округу, сержанта, стрільця 3 мотопіхотного відділення 3 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону Ляшука Володимира Івановича. День пам’яті героя, який залишив у вічності своє ім’я, свою любов до України, свою мрію про мирне завтра.
У перші дні повномасштабного вторгнення наш земляк, не вагаючись ні на мить, став до лав захисників Батьківщини. Як справжній патріот, як вірний син України, він знав: кожен крок, кожен день боротьби — це ще один подих нашої свободи. І найголовніше - Перемога над ворогом залежить від кожного українця без винятку. Зброя в руках Володимира Івановича була не лише залізом — це була віра, гідність і краще майбутнє Батьківщини. Разом із побратимами він стояв проти ненависного ворога, щодня наближаючи нашу спільну Перемогу.
Голос нашого земляка востаннє пролунав для рідних 6 листопада 2024 року. У ньому звучали сила, віра, надія. А потім — тиша. Тиша, що пронизувала душу, лунала в серці, змушувала щодня дивитись у далечінь і чекати... чекати звістки, дива, повернення. Але доля розпорядилася інакше. Після тривалих пошуків і болючого очікування лише результати ДНК-експертизи підтвердили страшну правду: того трагічного дня, виконуючи бойове завдання, Володимир Іванович загинув у запеклих боях на Донеччині під час мінометного обстрілу ворога.
Та, на жаль, не судилося нашому оборонцю побачити той жаданий світанок. Жорстокий, підступний ворог забрав життя воїна... Родина втратила рідну кровинку. Друзі — вірного товариша. Ізяславщина та вся Україна — мужнього захисника, справжнього сина свого народу.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю, нашої туги за втраченим життям наших героїв. Бо ці квіти — не просто барви нашого прапора. Вони — сльози й шана, мовчазний крик сердець, які втратили нашого оборонця.
Ми не маємо права забути. Ми не маємо права зрадити пам’ять. Володимир Ляшук — це не лише ім’я в списку полеглих. Це — ціна наших ранків. Це — ціна того, що ми можемо обіймати рідних, бачити сонце, говорити українською без страху.
Світла тобі пам'ять, воїне. Твоя боротьба не була даремною. Твоя жертва — священна. Твоя присутність — в кожному ударі серця нашої нації.
