Село живе, поки в ньому б’ється людське серце
До Дня села
Сьогодні, 01 листопада, - День села Клубівка та Зубарі — день, коли кожен із нас відчуває особливий зв’язок із рідною землею. Це свято не лише радості, а й роздумів. Ми згадуємо минуле, вдивляємося в сьогодення і намагаємося зазирнути у майбутнє, яке так хочеться бачити світлим, мирним.
Наші села мають давню історію. Тут кожен клаптик землі зберігає відбиток людських рук, слід життя і пам’ять поколінь. Наші предки вміли любити і працювати. Вони жили просто, проте гідно. Їхня сила — у любові до землі, у вірі, у здатності вистояти, коли здається, що все проти тебе.
Та сьогодні, як і колись, село стоїть на передовій боротьби — не лише за виживання, а й за душу України. Російсько-українська війна забрала у нас спокій, тисячі життів, відібрала найкращих синів і дочок. Але вона не змогла знищити головне — нашу любов до рідної землі, до своєї хати, до свого села.
І поки вранці чути спів півня, а на городах працюють руки, наші відважні оборонці кожен клаптик української землі захищають — село живе.
Так, сьогодні не кожна хата димить, не на кожному подвір’ї чути дитячі голоси. Та є ті, хто залишився. Ті, хто тримає село, як тримають життя — з останніх сил, але з вірою. Ці люди — найбільший скарб громади. Саме вони — обличчя нашого часу, опора держави, її незламний тил.
Майбутнє села — у наших дітях. У тих, хто ще ходить стежками до школи, хто навчається любити землю, працю і Батьківщину. Саме вони — продовження історії, яку починали наші діди й бабусі.
День села — це день пам’яті, вдячності й віри: вдячності — тим, хто творив і продовжує творити його життя; пам’яті — тим, кого вже немає поруч, але хто залишив свій слід у кожному дворі, у кожному серці; віри — у те, що село вистоїть. Бо воно — як Україна: зранене, але нескорене.
Тож схилімо голови перед минулим, бережімо теперішнє і творімо майбутнє разом, щоб у кожному домі горіло світло, щоб у кожному серці жила віра, щоб ніколи не згасла любов до рідної землі.
Бо поки живе село — живе Україна!
