Герої не вмирають. Вони просто відлітають у вічність, щоб світити нам з небес
Війна… Скільки в цьому слові болю, крику й сліз. Вона безжально вириває з наших сердець найдорожчих, обпалює душі, залишаючи рубці на все життя. Уже дванадцятий рік поспіль українці змушені платити страшну ціну за право жити на своїй землі, говорити своєю мовою, вільно дихати під мирним небом. І щодня ця війна забирає найкращих…
Цього разу свій кривавий слід вона залишила і на Ізяславщині. Безжальна війна забрала життя ще одного нашого оборонця — старшого солдата, старшого сапера інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти, жителя села Лютарка Кітарова Сергія Леонідовича. Йому було лише 31… У розквіті життя, з мріями, з планами, з вірою в Україну…
Голос нашого земляка востаннє пролунав для рідних 4 листопада 2024 року. Тоді ніхто не знав, що це будуть останні його слова… Голос, у якому звучала любов, ніжність, віра у перемогу, — стих. І настала тиша. Тиша, яка ятрила серце. Тиша, наповнена болем, молитвами й надією. Довгі місяці чекання, невідомості, розпачу... І лише тепер, після результатів ДНК-експертизи, рідні почули страшне: виконуючи бойове завдання на Донеччині, Сергій загинув…
Він тримав оборону до останнього подиху, залишаючись вірним присязі, побратимам і своїй землі. Та цього разу «цинічний метал» виявився сильнішим, ніж жага Сергія до життя та любов дружини, що молилася за нього день і ніч. Але навіть смерть не змогла перемогти його дух. Сергій залишив по собі невмирущу пам’ять, добрі справи, а головне — своїх нащадків.
В останню путь Воїна Світла проводжала вся Ізяславщина. Місцеві жителі, побратими, друзі, знайомі, сусіди утворили живий коридор пошани. Звучали молитви, дзвеніли дзвони скорботи, тремтіли руки, що тримали квіти… Заупокійну службу провели священнослужителі Православної Церкви України в храмі села Михля. Рідна земля Ізяславщини прийняла тіло воїна під трикратний військовий салют та Гімн України.
Ім’я Сергія Кітарова тепер навіки вписане у літопис нескорених синів України, у пам’ять рідної Ізяславщини, у серця тих, хто його знав та шанував.
Наші новітні Герої не вмирають. Вони просто відлітають у вічність, щоб світити нам з небес. А ми, живі, повинні пам’ятати про наших земляків-оборонців і в молитвах, і у вчинках. Любити Україну так, як любили наші Герої! Бути гідними їхнього подвигу!
І кожен із нас повинен наближувати довгоочікувану перемогу України, щоб кожна мати воїна-захисника дочекалася сина до рідної домівки живим, щоб кожна дружина дочекалася свого коханого чоловіка, щоб кожна дитина обіймала не сірий камінь на кладовищі, а батька, який повернувся живим і з перемогою.
