Дві зорі на небі Ізяславщини: провід у Вічність Воїнів Світла
Біль, що не вщухає... Сльози, що не висихають... Два дні поспіль Ізяславщина схиляла голови у скорботі, проводжаючи в останню путь своїх синів, чиї зорі яскраво запалали на небі 10 жовтня 2025 року.
Того трагічного дня, на Сумщині, у запеклому бою за рідну землю, свободу та незалежність України, загинув наш земляк — 29-річний ізяславчанин, молодший сержант Олександр Ордієвич, командир відділення — командир екіпажу безпілотних літальних комплексів 2-го відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу розвідки та коригування роти безпілотних систем І десантно-штурмового батальйону. Молодий, сповнений сили, віри, відданості. Він встиг зробити те, на що іншим не вистачає й життя — бути справжнім захисником, який, не вагаючись, став на захист рідної землі. Не шукав слави, не боявся небезпеки — просто був вірний присязі та Україні до кінця свого подиху. Його шлях був коротким, проте яскравим — як спалах безпілотника в нічному небі. Його серце билося в ритмі фронтової тривоги, у ритмі любові до Батьківщини.
А в той самий день, у Хмельницькому, у стінах обласної лікарні, перестало битися серце ще одного захисника — 48-річного жителя Ізяслава, курсанта школи індивідуальної підготовки Олександра Петерчука. Він тільки ступив на шлях оборонця держави, тільки розпочав навчання, щоб стати воїном і приєднатися до лав тих, хто боронить Україну. Двоє чоловіків — різні за віком, досвідом, шляхом: один — надто юний, проте вже встиг пройти фронтові дороги; інший — зрілий, але лише розпочинав шлях воїна. Їх об’єднала одна мета — захист рідної Батьківщини. І обох прийняло українське небо у свої обійми.
Ізяславщина сповнена болю, низько схилила голови у скорботі. Вулиці міста тихо зустрічали й проводжали Воїнів Світла. У поглядах — сльози, у молитвах — вдячність.
За кожним українським воїном відбулось заупокійне богослужіння священнослужителями Православної Церкви України у місцевих храмах Ізяславщини. «Вічна пам’ять, вічний покій…» — злітали під куполи храмів слова заупокійної молитви, хвилюючо-бентежний спів храмового хору розливався над містом, відлунюючи у серцях людей, у мерехтінні свічок: «Господи, Боже наш, прийми в Царство Небесне покійного, упокій його душу...».
Відлунав сумний збройний салют за кожним вірним сином України, за рідною кровинкою, другом, побратимом, земляком... Земля Ізяславщини прийняла тіла своїх воїнів під звучання Державного Гімну України. Над їхніми могилами тепер майорітимуть синьо-жовті прапори — символ свободи нашої держави.
Імена наших Воїнів Світла навіки вписані у книгу Пам’яті Ізяславщини, у серце кожного, хто сьогодні живе під мирним небом.
Вічна пам’ять Воїнам Світла! Нехай світло їхніх душ освітлює наш шлях до Перемоги над злом.
