Поки живе село — живе Україна
Сьогодні, 1 жовтня, у серці нашої громади звучить особливий дзвін - День сіл Мокрець, Новостав, Завадинці, Радошівка, Путринці та Щурівчики. Це день не про гучні фанфари чи яскраві сцени — це день глибокої вдячності, щирої шани і любові до тих, хто, попри все, не полишає свою рідну землю.
У час, коли Україна переживає важкі випробування війною, коли дедалі більше маленьких сіл зникають з карти, є ті, хто тримає свій край, наче найдорожчий скарб. Саме мешканці цих сіл — справжні хранителі традицій, історії, мови й пам’яті. Вони — ті, хто зранку йде до поля, хто дбає про кожен кущик, про кожну стежину. Вони — обличчя живої України та громади, їхня душа.
Кожне з цих сіл має свою неповторну історію — часто непросту, сповнену праці, боротьби й надії. Але в кожній хаті, на кожному подвір’ї палає вогник любові до рідного краю. І поки він горить — село живе. Бо село — це не лише будівлі, не лише дороги чи поля. Село — це люди. Ті, хто не зламався, хто, навіть у найтемніші часи, продовжує вірити, що весна прийде, що буде посіяне зерно, що діти повернуться додому.
Ми не можемо зупинити час чи змінити демографічні процеси. Але можемо вклонитись перед тими, хто щодня творить диво — зберігає життя маленького українського села. Сьогодні — їхній день. День гідності, віри й любові до своєї землі.
Поки живе село — живе Україна. А село живе, доки живуть його мешканці.
