Серце Воїна Світла зупинилося, але пам’ять про нього б’ється в наших серцях…
Кожен новий місяць безжально перегортає сторінки нашої спільної історії — історії боротьби, втрат і незламності. І щойно липень добігає кінця, ми з болем у серці зупиняємося в скорботі: саме в цей день, 31 липня, минає рік, відколи у вічність відійшов наш земляк-воїн, син рідної землі — 35-річний Юрій Олександрович Антончик, солдат, водій 3-го протитанкового відділення протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону. Його життя обірвала жорстока війна, яка триває вже одинадцятий рік...
На перший погляд Юрій був таким, як багато інших. Простий хлопець із села. Але саме в цій, здавалося б, звичайності — унікальність. Бо бути людиною з великим серцем — це вже виняток у наш час. Він не гнався за славою чи вигодою. Коли в нашу державу прийшла біда, Юрій обрав шлях воїна. У нього були мрії, плани, надія… Але все зруйнувала жорстока, безжальна війна, розпочата російськими окупантами. Війна, за яку ми щодня платимо надто високу ціну…
Та смерть не має влади над пам’яттю. Бо пам’ять — це не про смерть. Це про любов. Про вдячність. Про віру. І саме така пам’ять житиме про Юрія — у кожному нашому кроці до перемоги, у кожному жовто-блакитному стязі.
Тож нехай ці жовто-блакитні квіти, покладені до останнього місця спочинку Юрія Антончика, стануть символічним вираженням пекучого, невимовленого болю, нашої туги за втраченими життями. Нехай світла пам'ять про нашого Воїна Світла завжди буде джерелом натхнення для нас усіх, а його родина знайдуть втіху у світлих спогадах про нього.
Вічна пам'ять і слава Воїну Світла!
