Серце, що зупинилось — але продовжує битися в пам’яті…
Сьогодні, 28 липня, як саме село Білогородка, так й вся Ізяславщина, віддає нашому землякові, мужньому захиснику, командиру авіавідділення взводу забезпечення евакуаційної роти, сержанту Прокопчуку Володимиру Йосиповичу.
З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ він став до бою. Не роздумуючи, не вагаючись, бо знав, що Батьківщина в небезпеці. Його дух був сильніший за страх, його серце — відкрите для України. Він тримав стрій за рідну землю, за родину, за кожного з нас. Важкі фронтові випробування, щоденна боротьба, біль і втрати — усе це не похитнуло його віри й незламності.
Після важких боїв Володимир повернувся до рідної Білогородки. Для родини, друзів, усієї громади це було повернення надії, тепла, життя. Він був поруч — живий, усміхнений, із таким самим запеклим серцем патріота. Але війна не завжди закінчується на передовій. Вона переслідує й після. Цього разу — у вигляді хвороби. Підступної, нищівної, невидимої. Та навіть тоді Володимир не здавався. Боровся — гідно, як на фронті. Але ця остання битва виявилася надто важкою. Рівно три роки тому зупинилось його палаюче серце… І цей біль залишився з нами назавжди.
Ім’я нашого Воїна Світла — серед тих, хто творив новітню історію України. Його подвиг — серед тих, що формують наш дух. Його життя — доказ того, що патріотизм — це не гучні слова, а справжні вчинки, відданість та жертовність.
Володимир Прокопчук залишиться з нами назавжди: у молитвах, у думках, у серці рідного села та громади.
Нехай ці жовто-блакитні квіти, покладені до його останнього прихистку, промовляють замість нас те, що не вимовити словами: наш нестерпний біль, нашу пекучу тугу, нашу безмежну вдячність.
Світла пам’ять тобі, наш Захиснику.
Вічна слава тобі, наш Воїне Світла.
