У хоробрих — немає смерті. У хоробрих — є вічність
25 липня… Сьогодні — день, коли душа стискається від болю, а серце знову рве тишу глухим криком скорботи. Рівно два роки тому війна, розпочата російськими окупантами, забрала життя нашого земляка - мужнього сина України, 33-річного жителя села Михнів, начальника радіолокаційної станції радіолокаційного взводу батареї управління та артилерійської розвідки Віталія Томчука. Його серце перестало битися на полі бою на Донеччині…
Цей день — річниця нестерпної розлуки, вічного жалю, пекучої туги. День, коли ми знову і знову усвідомлюємо, якою дорогою ціною виборюється незалежність України. День, коли згадуємо того, хто без вагань став до бою з ворогом, не шкодуючи себе, бо вірив — Україна має бути вільною. Серце Віталія билося в унісон із серцями мільйонів українців, які не змирилися з окупацією. Для нього бути на передовій — не обов’язок, це був внутрішній поклик, голос совісті, голос Любові до Батьківщини. Бо знав: свобода не народжується без крові. Бо вірив: Україна заслуговує на мирне та вільне життя. Бо любив українську землю, свій народ, свою Батьківщину до останнього подиху…
Віталій пішов у безсмертя, тримаючи зброю у руках і гідність у серці. Він назавжди залишиться у наших серцях, у наших спогадах, у кожному жовто-блакитному стягу, що майорить над вільною землею. Бо саме завдяки таким, як Віталій, ми сьогодні живемо, боремося, дихаємо повітрям свободи.
Вічна пам’ять Воїну. Вічна шана Захиснику.
