Перша річниця вічної варти Воїна Світла
Сьогодні, 11 червня, — день, про який боляче згадувати, але неможливо мовчати. День, коли рівно рік тому — 11 червня 2024 року на Донеччині в бою з російськими окупантами перестало битися серце Воїна Світла, нашого земляка, 24-річного Віталія Лук’янчука. Солдат 3 мінометного розрахунку 1 мінометного взводу мінометної батареї 2 єгерського батальйону — Герой, який залишив у вічності своє ім’я, свою любов до України, свою молодість і мрію про мирне завтра.
Віталій був сином Білівського старостинського округу. Простий хлопець із щирим серцем. У нього все ще попереду: насолоджуватись життям разом із коханою дружиною та люблячою донечкою, мріяти про свій дім, мирна праця, радість від простих речей… Але наш земляк обрав шлях захисника. Обрав стояти між нами й війною. Обрав боротися до останнього подиху — за свободу, за правду, за тих, хто залишився вдома й чекає. Його життя обірвалось раптово, жорстоко, як і життя тисяч українських Героїв, чиї душі тепер — як зорі над полем бою, що вказують шлях іншим.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю, нашої туги за втраченим життям наших героїв. Бо ці квіти — не просто барви нашого прапора. Вони — сльози й шана, мовчазний крик сердець, які втратили нашого оборонця.
Ми не маємо права забути. Ми не маємо права зрадити пам’ять. Віталій Лук’янчук — це не лише ім’я в списку полеглих. Це — ціна наших ранків. Це — ціна того, що ми можемо обіймати рідних, бачити сонце, говорити українською без страху.
Світла тобі пам'ять, воїне. Твоя боротьба не була даремною. Твоя жертва — священна. Твоя присутність — в кожному ударі серця нашої нації.
