Молитва українського серця
У п’ятницю, 4 квітня, над Алеєю пам’яті захисників України у серці Ізяславської громади повисла молитва, котра линула від самого серця присутніх. Родини покійних воїнів, їхні друзі, побратими, священнослужителі Православної Церкви України, представники місцевої влади та третього відділу Шепетівського районного ТЦК та СП, небайдужі мешканці зібралися, щоб разом стати перед пам’яттю нескорених. Перед тими, хто не вагаючись став щитом між злом і нашими домівками. Перед тими, хто залишив у наших серцях рани, що не гояться, і світло, яке не згасає. Вони вже ніколи не повернуться додому, не обіймуть рідних, не зателефонують з лінії фронту, та вони завжди житимуть у нашій пам’яті, у наших молитвах, у наших серцях.
Серед фотографій воїнів Небесного Легіону, серед квітів і сліз, звучали слова молитви, сповнені скорботи, любові й непохитної віри в нашу країну.
Заупокійний молебень очолив Високопреосвященнійший архієпископ Хмельницький і Шепетівський Павло. У своїй проповіді він сказав: «Дорога до Бога — це шлях подвигу, любові й самопожертви... Цей шлях нелегкий, але він веде до справжнього життя».
І хіба не таким був шлях наших Воїнів Світла? Вони пішли дорогою жертовності, обравши не легке, а правильне. Вони обрали стояти там, де інші впали б. Вони встали — за всіх нас.
Молитва лунала над світлинами нескорених, навічно вписаними в пантеон нашої національної пам’яті. У кожному фото — історія любові до Батьківщини, у кожному імені — безсмертя. І поки ми пам’ятаємо — вони живуть.
Хвилина мовчання… Здавалося, навіть сама земля затамувала подих. У цій тиші — неймовірна сила. Це була тиша глибшої розмови, розмови серця з серцем, душі з душею. І кожен присутній, хто стояв у той момент, відчував не лише біль, а й гордість. За націю, яка народжує таких Героїв. За країну, яка не стане на коліна.
Кульмінацією стала церемонія покладання квітів. Це були квіти вдячності, квіти скорботи, квіти обітниці — ми не забудемо, ми продовжимо боротьбу за той мир, за який наші Воїни Світла віддали життя.
Молебень на Алеї пам’яті — це не лише данина шани. Це дзвінок у серце кожного з нас. Нагадування, що свобода не дарується — її виборюють кров’ю. І ми зобов’язані бути гідними цієї жертовності. Вона — в основі нашої державності, нашої культури, нашої душі.
Ми зобов’язані пам’ятати, берегти, передавати далі історію героїзму, любові до рідної землі й незламності українського духу. Наші нащадки повинні знати, що бути українцем — це означає любити, захищати, молитися й не здаватися.
Воїни Світла… Вони вічно в наших серцях. Вони — символ нації, наші небесні сторожі. Їхній приклад — це вогонь, який світить нам у мороці випробувань.
