Вони тримають небо над Україною…
Після повномасштабного вторгнення російського окупанта на територію України, як і у 2014 році, тисячі простих українців стали на захист Батьківщини. Без вагань, без страху, з вірою в перемогу. Студенти і фермери, викладачі і будівельники, програмісти і вчорашні школярі… Кожен з них мав свої життя, мрії, близьких. Але коли Україна покликала — вони не зволікаючись стали оборонцями. Захисниками свого народу, своєї землі, своєї правди. Вони йшли не на війну. Йшли захищати те, що неможливо здати — рідну землю, гідність, свободу.
Серед них був і наш земляк Мельник Олександр Анатолійович, розвідник-навідувальник розвідувального відділення десантно-штурмового батальйону. Він загинув три роки тому на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Воїн Світла, який не шукав слави, але заслужив безсмертя. Воїн Світла, який не скаржився на біль та страх, а став щитом для своїх побратимів та України. Воїн Світла, чия тиша говорить більше, ніж тисячі слів…
Минуло вже три роки, проте біль не вщухає. Кожна річниця — це рана, що наново кровоточить у серці Ізяславщини. Бо смерть кожного нашого Захисника — це втрата частини душі України. Та разом із болем живе і гордість. Безмежна, глибока, справжня. За Олександра. За всіх, хто не зламався. Хто тримає небо над Україною. Хто навіть після смерті живе у наших серцях.
Символічні жовто-блакитні квіти, покладені на могилу Олександра Мельника, — це не просто знак шани. Це мовчазний крик душі, що сумує. Це молитва. Це вдячність за те, що він був у нашому житті. За те, що став на захист громади та Батьківщини. За те, що був справжнім….
Вічна пам’ять і низький уклін Воїну Світла. Нехай небо, за яке він загинув, буде вічно мирним. І нехай кожне українське серце пам’ятає: Герої не вмирають. Вони тримають небо над Україною.
