Наші Воїни Світла живуть у кожному серці, що не втратило віри в Україну
Сьогодні, 11 липня, - день, що назавжди закарбувався в пам’яті нашої громади. День, коли один із кращих синів Ізяславської землі, 37-річний захисник-ізяславчанин Іван Лобчук, - віддав своє життя за кожного з нас.
У його очах ще світилися мрії, у серці — любов до рідної землі, до батьків, родини... У нього було життя, наповнене мріями, планами, буднями. Але війна… повномасштабне вторгнення росії перевернуло все. Війна вирвала земляка з обіймів звичного світу й кинула у самісіньке пекло фронту, де щодня смерть ходить поряд, де гідність вимірюється не словами, а вчинками; де вирішується доля нашої держави.
Іван був солдатом. Сапером. Людиною, яка йшла першою. Яка щодня дивилася в очі смерті, щоб українці могли жити. Іван був із тих, кого не зламати. Із тих, хто мовчки, без пафосу, стає на захист, коли більшість ще вагається. Із тих, хто тримає не лише зброю, а й Україну — на своїх плечах і в серці.
Минає черговий рік без нашого Воїна Світла… А біль — той самий. Неначе сьогодні. Неначе щойно похилили голову перед свіжою могилою, яка стала священним місцем нашої пам’яті й болю.
Нині, коли ми вшановуємо пам'ять Івана, кожна квітка на його могилі — це частинка нашого болю, нашої вдячності, нашої пам’яті. Ці жовто-блакитні барви — символ незламності, якої він був частиною. Символ надії, яку він боронив.
Ми маємо шанс на майбутнє, бо між нами і смертю стоять наші Захисники.
Кожен новий день, кожна хвилина тиші — вистраждані. Вони куплені надвисокою ціною. Ціною життя таких, як Іван Лобчук. Наш земляк-воїн був одним із нас, а загинув за всіх нас. Пам’ять про нього — в кожному ударі серця, в кожному нашому кроці до світлого «завтра».
Світла пам’ять тобі, Захиснику.
Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті, у кожному серці, що не втратило віри в Україну!
