Війна… Найстрашніше слово нашого часу…
Найстрашніше у світі — це війна. Вона приходить неочікувано і безжально. Нищить усе на своєму шляху — і живе, і неживе. Вона не визнає жодних кордонів чи правил. Їй байдуже, хто перед нею — дитина, жінка, військовий, старенька мати чи ненароджене немовля. Війна знецінює саме життя, топче серце, розбиває долі.
Дванадцять років тому ніхто й уявити не міг, якою жорстокою буде війна в Україні. Уже одинадцятий рік ми, українці, тримаємо стрій проти армії зла, що прийшла нести смерть і руйнування. Російським окупантам байдуже, куди спрямувати свою зброю — на воїна, дитину чи пологовий будинок… Їм байдужі сльози матерів, розпач у серцях дружин, біль осиротілих дітей...
У найважчі хвилини, коли здається, що сили закінчуються, на захист країни знову і знову стають наші відважні сини й дочки, об’єднуючись у непереможну силу. Вони стоять стіною, зупиняючи навалу темряви, і крок за кроком звільняють кожен клаптик рідної землі.
На Ізяславщині мирне небо. І це не дарунок, а заслуга тих, хто зараз на передовій. Для когось війна — це новина з телевізора чи тема для розмови. А для наших оборонців — це реальність, у якій щодня треба виживати, ризикувати, терпіти біль, втрати й холод. Наші оборонці — живий щит між нами і пеклом, між нашими дітьми та смертю.
Ми не зможемо до кінця зрозуміти, що таке війна, доки не ступимо в окоп. Але ми повинні пам’ятати й шанувати тих, хто це зробив замість нас. Бо завдяки їм ми живі.
21 червня Ізяславщина провела в останню путь Воїна Світла - 35-річного жителя села Сошне, старшого солдата, механіка евакуаційного відділення взводу технічного обслуговування озброєння та військової техніки 3-го батальйону оперативного призначення Миколу Леонідовича Кузьмука. 7 листопада 2023 року рідні востаннє почули його голос. Він ще дарував надію… А далі — тиша. Болісна, тривожна, нестерпна. І тільки зараз, після завершення ДНК-експертизи, стало відомо: саме того дня, виконуючи бойове завдання на Запоріжжі, Микола загинув…
Він мав повертатися додому — з Перемогою. Обіймати дружину, виховувати своїх діток, тішитися миром, землею, небом над рідним селом. Але повернувся навіки…на щиті.
Над його домовиною — море живих квітів, людської шани та болю. Молитви, свічки, прощання...
У місцевому храмі відбулася заупокійна служба священнослужителями Православної Церкви України. А далі — поховання з усіма військовими почестями у рідному селі, яке для Миколи було джерелом сили, любові й сенсу.
Так, можна прожити довге життя і не залишити після себе сліду. А можна піти у розквіті літ, залишивши в серцях поколінь незгасиму пам’ять. Такі були і є наші Воїни Світла. Вони заплатили надвисоку ціну – своїм життям, аби ми жили. Їхні імена назавжди вписані в новітню історію України та громади.
