4 червня — День вшанування пам’яті дітей, загиблих через збройну агресію росії
4 червня — День, коли плаче Україна. День вшанування пам’яті дітей, загиблих через збройну агресію росії
З 2014 року українські діти живуть під гуркіт вибухів і звуки сирен. Вони проводять дитинство у сховищах, замість іграшок носять тривожні рюкзаки, замість безтурботного сну — прокидаються від артобстрілів. І найстрашніше — гинуть. Гинуть від рук країни-агресора, яка знищує не лише наші населені пункти, а й наше майбутнє.
Ці маленькі янголи не встигли вирости. Не встигли сказати світу все, що мали в серцях. Вони не тримали в руках зброї. Їх не було на передовій. Вони просто жили — вдихали повітря свободи, мріяли, любили, раділи. Але зухвала і жорстока війна, розв’язана росією проти України, зруйнувала ці мрії. Безжально, підступно, нелюдськи.
Кожна загибла дитина — це зупинене серце цілої країни.
Кожне ім’я — це наш біль і наш гнів.
Це крик правди, який ми не маємо права змовчати.
Немає більшого болю, ніж втрата дитини. Але немає й більшої сили, ніж любов, яка вчить нас берегти життя. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять невинних душ, які стали символом того, що ми більше ніколи не допустимо — терору, агресії, зла.
Ми вшановуємо пам’ять кожної дитини, чий голос замовк назавжди.
Ми схиляємо голови перед кожною обірваною долею.
Ми плачемо разом із батьками, які більше не почують «мамо» чи «тату».
Ми — народ, що плаче за своїми дітьми, але не зламується. Ми — країна, яка, навіть із розбитим серцем, продовжує боротьбу. За наших дітей. За справедливість. За те, щоб більше жодна дитина не пізнала жах війни. І ми вистоїмо. Бо за нашими плечима ті, кого ми не маємо права зрадити.
Вічна пам’ять. Вічна любов. Вічна Україна.
