Світло, яке не згасає: річниця загибелі капітана Національної гвардії України Дмитра Люлюка
Сьогодні — день, що болем прорізає серце. Саме три роки тому війна забрала ще одного нашого Воїна Світла — капітана Національної гвардії України Дмитра Сергійовича Люлюка.
Довгий час рідні бійця жили між надією і відчаєм. Його вважали зниклим безвісти. Кожен день – мов вічність, кожна новина – як удар у серце. Молилися, чекали, вірили… Але, на жаль, дива не сталося. Лише цьогоріч вдалось встановити, що Дмитро загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання, — там, де найгарячіше, де пекло війни не згасає ні на мить, де ворог щодня намагається зламати нас, але марно. Наш земляк разом із побратимами боронив передову, тримав рубежі, щоб ми могли бачити мирне небо, чути сміх дітей, будувати країну.
Йому було лише 37… У розквіті сил, сповнений мрій, любові до життя, він міг би ще стільки зробити — для родини, для громади, для Батьківщини. Проте рука російського окупанта обірвала його життя. Але ворогу не знищити головного — пам’яті й духу.
Дмитро був людиною з великим серцем і ще більшим почуттям обов’язку. Життєлюб, який ніколи не втрачав оптимізму, навіть у найтемніші миті. Був справжнім офіцером — безстрашним, твердим, рішучим. Його бойові побратими згадують: капітан Люлюк Дмитро був тим, хто ніколи не здається. Тим, хто надихає інших. Тим, хто до останнього стояв за правду, за свободу, за Україну.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю, нашої туги за втраченим життям наших героїв. Бо ці квіти — не просто барви нашого прапора. Вони — сльози й шана, мовчазний крик сердець, які втратили нашого оборонця.
Дмитре, ти не зник — ти світло, яке живе серед нас. Ти — частина України, яку не знищити.
Вічна шана тим, хто став світлом у темні часи.
