Немає сили, яка могла б загоїти рану, залишену такою смертю. Проте є пам’ять та вдячність
Цими вихідними наша громада, схиливши голови в глибокій скорботі, провела в останню путь нашого земляка, учасника бойових дій — Ткачука Сергія Вікторовича. Попрощалася з Воїном, який, як і тисячі інших оборонців, узяв на себе тягар захисту України. Наш земляк пішов на війну не заради слави, не заради нагород — а заради миру на нашій землі, заради того, щоб ми могли жити, працювати, виховувати дітей.
28 березня перестало битися серце солдата, радіотелефоніста радіостанції вузла зв’язку військової частини. Йому було лише 38… Вік, коли життя лише набирає обертів, коли в серці ще безліч планів, коли в очах — світло надії. Але тепер його очі більше не побачать вранішнього неба, не загоряться усмішкою на зустріч рідним. Сергій відійшов у Вічність на Сумщині — краю, де нині вирує боротьба за нашу свободу.
Сергій загинув не в бою, але його смерть — це також наслідок війни. Війни, яка щодня калічить не лише тіла, а й душі.
Відлунав сумний збройний салют за вірним сином України, за дорогою дитиною, братом, товаришем, земляком. Поховали Сергія на міському кладовищі. Над його могилою — жовто-блакитний стяг, сльози, квіти… і тиша, крізь яку проривалося лиш одне — біль.
Немає слів, здатних зняти цю втрату з плечей родини. Немає сили, яка могла б загоїти рану, залишену такою смертю. Але є пам’ять. Є вдячність. Є безмежна шана. Бо навіть тоді, коли зникають слова, залишається серце — і воно пам’ятатиме.
Сергій Ткачук житиме у спогадах усіх, хто його знав, хто з ним служив, кого він підтримував, хто любив його.
Пам’ятаємо. Сумуємо. Молимося…
