Пам’ять, що кричить у віках
Війна… Це слово вкарбувалося у нашу історію чорними літерами. 22 червня 1941 року вона прийшла в Україну, несучи за собою смерть, біль і розруху. Люди ще не знали, що попереду 1418 днів і ночей жахіть, що втрачатимуть найрідніших, що біль стане частиною їхнього життя. Матері залишаться без синів, діти – без батьків, дружини – без чоловіків, а вулиці українських міст і сіл вкриються попелом.
Не оминула ця страшна війна і Клубівку.
У лютому 1944 року німецькі нацисти принесли смерть у це тихе українське село. 24 лютого в нього увірвалися карателі з танкової дивізії СС «Адольф Гітлер». Вони не прийшли воювати – вони прийшли знищувати.
На карті Клубівка значилася, але в реальності її не стало. Лише чорна, випалена земля і печі, що вціліли після пожежі, мовчазно свідчили про жах, який відбувся тут. Вогонь знищив усе… 600 дворів – перетворені на попіл. Але катам цього було замало – вони загнали місцевих жителів у приміщення залізничної станції і підпалили його. У полум’ї заживо згоріли 75 невинних людей. А скільки ще замордовано, розстріляно, закатовано… За що? За те, що ти – українець, що живеш на своїй Богом даній землі.
Через восьми десятиліття після тієї трагедії знову горить українська земля. Знову прийшов окупант. Тепер уже не нацистський, а російський.
Знову українські міста і села стирають з лиця землі, знову нищать наших людей – лише за те, що вони українці. Як тоді – палять оселі. Як тоді – вбивають і катують невинних. Як тоді – влаштовують каральні операції, знищують наш народ.
Але є те, що окупантам не стерти і не знищити – нашу пам’ять, нашу силу і нашу боротьбу. Як і тоді, ми вистоїмо. Бо правда – за нами.
