Ювілей довгожителів – це не просто цифри, а величезний життєвий досвід, це роки і спогади, роки щастя і турбот
На Ізяславщині зберігається гарна традиція – вітати поважних довгожителів з днем народження, адже вони - це жива історія нашого краю, носії життєвої мудрості та безцінного досвіду. Їхні долі – це свідчення незламності, витримки та відваги, які проявлялися ще в роки юності під час воєнних лихоліть та в післявоєнний період відбудови країни. З кожним роком таких людей, які пережили найважчі сторінки нашої історії, стає все менше. Наші сивочолі бабусі та дідусі – ті, хто побачив і пережив надзвичайні життєві випробування, але водночас отримав від долі довголіття і силу дочекатися сьогоднішнього дня. Їхні життєві історії – це неоціненний скарб, що зберігає пам’ять про покоління, яке пройшло через величезні труднощі, але не втратило віри в майбутнє.
Одними із когорти найстарших мешканок у нашій громаді є ювілярки, котрі проживають в м.Ізяслав:
Валентина Іванівна Кучер, яка 18 жовтня відсвяткувала своє 90-річчя. Вона – свідок важких подій, але її життєва енергія й сьогодні викликає захоплення та повагу. Також цього ж дня поважний 95-річний ювілей ступив на поріг господині дому Поліни Антонівни Сучкової.
Їхні роки – це не просто цифри, а величезний життєвий досвід, це роки і спогади, роки щастя і турбот, роки сумлінної та самовідданої праці, радощів, прикрощів і тривог. А також це чергова сходинка на довгому життєвому шляху іменинниць.
Вітати таких людей – це честь і обов'язок для всієї громади. Їхній приклад витримки, сили духу та невтомної праці є надзвичайно цінним для нас. У цей урочистий день до оселей ювілярок привітати із визначною подією завітав міський голова Сергій Шлегель. Усміхнені бабусі радо зустрічали гостей, дякували за теплі слова з нагоди ювілею. Очі довгожительок сяяли радістю за приділену до них увагу, адже чого варті турбота, пам'ять і звичайне добре слово у такий день.
Не дивлячись на поважний вік, іменинниці досі у строю, радують родину своїми здобутками та є гідним прикладом для наслідування. А за плечима… гіркий життєвий шлях…
Довгожительки виховувались у багатодітних родинах, як і кожному із покоління ветеранів, довелося пережити усі страхіття ХХ століття. Під час «коричневої чуми» Поліна Антонівна втратила батька, а Валентині Іванівні разом із мамою, старшою сестрою й братиком, тіткою довелось жити у маленькій хатинці бабусі (хати їхньої не було, а батько пішов на фронт) та згодом до них підселились троє нацистських окупантів, поки тривала Друга світова. Нема нічого страшнішого за війну, що принесла смерть, руїни, горе та біду. А по завершенню Другої світової - лихоліття голоду і холоду, період відбудови....
Життєвий шлях іменинниць був тернистим, чимало подій довелось пережити цим мужнім трудівницям. Важко працювали спочатку у великих містах (Поліна Антонівна – у виправній колонії Рівного наглядачем, а Валентина Іванівна – у Дніпродзержинському на будівництві), та згодом повернулись на малу Батьківщину. Поліна Сучкова пропрацювала в Ізяславській виправній колонії № 58 телефоністкою, а згодом перейшла до бухгалтерії.
Проте Валентині Кучер довелось освоювати чимало різноманітних професій: швеї у швейному цеху м.Ізяслав, ланкової у колгоспі, також завідувала дитячими яслами, а останні роки пропрацювала поваром у дитячому садку.
Робота забирала багато сил і часу, та були й позитивні моменти у житті ювілярок. Найцінніший їхній скарб – це їхні родини: діти, онуки (2 з них Поліни Антонівни у Збройних Силах України) та ще дочекались праонуків. Тепер іменинниці - гарний приклад для своїх домочадців. Попри всі пережиті негаразди і прикрощі нелегкої долі, довгожительки зберегли в своїй душі неймовірну доброзичливість, оптимізм, любов до життя і віру в людей. На своєму життєвому шляху іменинницям вдалось побачили не одну перемогу, а тепер ставлять собі за мету дочекатись та відсвяткувати довгоочікувану Перемогу у війні з російськими окупантами!
