Найвищою нагородою для тих, хто уцілів, - є життя, а для загиблих – пам'ять
Українці споконвіку змушені виборювати право проживати на своїй Богом даній землі. Знову гинуть найкращі сини і доньки нашої держави, цвіт нації. Серед них – наші земляки, які не задумуючись пішли боронити кордони держави. Багатьом із них, на жаль, не судилося повернутися живими. Кляті ворожі кулі й авіабомби вкрали у їхніх сімей можливість бодай ще раз почути найрідніший голос. Вкрали цю можливість і в Олени, Катрусі, Анюти – дружини та донечок загиблого бійця, підполковника Хмельницького 8 окремого полку спецпризначення, начальник розвідки 28-ї окремої механізованої бригади Олександра Кушнірука, котрий загинув 25 грудня 2014 року в ході проведення Антитерористичної операції на сході України.
Олександр обожнював дружину і донечок, однак захист Батьківщини був для нього на першому місці. На жаль, через трагічну загибель він так і не встиг здійснити свої мрії, відчути повноту людського щастя, виховуючи разом із дружиною своїх малолітніх дітей. Тепер Він у Небесному Війську!
Спогади про загиблих українських воїнів, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни — це потреба людської пам’яті, пам’яті серця про незабутніх. Це непроминальний біль рідних загиблих бійців, їхня туга за втраченим, а також нагадування нам, живим, хто заплатив найдорожчу ціну за наш спокій і добробут.
А тому пропонуємо вашій увазі фрагменти спогадів дружини Олени про нашого новітнього Героя:
Олександр Кушнірук не лише хотів бути першим в усьому, але й був ним: перший серед своїх (раніше його полк перебував в м.Ізяяслав, проте згодом переведено в м.Хмельницький), хто одружився з хмельничанкою; перший, хто придбав машину у Хмельницькому; першим став татком.
15 липня 2005 року 23-річний отримав чергове військове звання - капітан.
З урахуванням специфіки своєї служби по спецназу та для вивчення іноземної мови, побував у Чехії, Угорщині, Словаччині. В Молдові протягом року виконував миротворчу місію. Двічі в Норвегії побував на курсах виживання в надзвичайних умовах.
До його полку постійно прибували молоді лейтенанти, які щойно закінчили інститут та перебували у гарній фізичній формі. Під час тренувань Олександр Кушнірук ставив їм умови - хто прибіжить швидше за нього, тому він дає один вихідний день. Хлопці вважали, що легко впораються із таким завданням, та…. Завжди програвали.
Олександр зі своїми підлеглими був у міру строгий, але справедливий, до кожного міг знайти підхід.
Олександра поважали як офіцера за його кваліфікованість, професійні знання, вміння і навички, завжди враховували його думку. Вмів досконало організувати роботу і при цьому досягати найкращих результатів. Серед побратимів користувався авторитетом. Можливо саме ці риси його характеру та поведінки сприяли тому, що він неодноразово представляв Україну на міжнародній арені по діях військ спеціального призначення, як один з кращих офіцерів полку.
Ще з дитинства мріям бути десантником. І не зважаючи на те, що його батьки бачили Олександра лікарем, мрія бійця все-таки здійснилась. Ще навчаючись в Ізяславській школі № 2, він підробив заяву батьків про дозвіл відвідувати клуб «Каскад», у якому готують до стрибків з парашутом. Правда, пройшовши усі необхідні навчання, Олександр поставив до відома своїх батьків, що йому дозволено здійснити стрибок. Наш земляк був дуже самостійний, впевнений в собі. І якщо він ставив перед собою ціль, він неодмінно мав досягти її. Загалом у своїх 32 роки новітній Герой здійснив 122 стрибки з парашутом, які відбувались і вдень, і вночі, із літака, і з гелікоптера. Олександр був справжнім десантником - знайшов своє покликання. Його улюблена фраза всіх десантників - «Ніхто, крім нас». Тепер ці слова будуть з ним назавжди - на стелі його пам’ятника на кладовищі….
Як справжній командир дбав про своїх хлопців. Він міг особисто стояти на посту, аби його хлопці змогли відпочити після повернення з бойового завдання.
«Страж» - таке було його позивним в зоні АТО.
Він ніколи не боявся дивитися в очі смерті і був сильний духом, мужнім, хоробрим, відважним. В зоні проведення АТО, займаючи керівну посаду начальника розвідки бригади, особисто керував операціями по виявленню і знешкодженню противника. Згідно його повноважень, він мав знаходитись на командному пункті, організовувати, віддавати накази та керувати виконанням бойового завдання. Проте в житті було по-іншому: якщо його група виходить на виконання бойового завдання, то усі учасники рівні. Так прийнято діяти у військах спеціального призначення.
І 25 грудня 2014 року Олександр приймає рішення вирушити на черговий бойовий вихід. У ході переслідування ворога він помітив розтяжку. Хоча поруч йшов боєць, спеціально навчений для розмінування, проте розтяжку цю не помітив. При таких важких військових та зимових умовах дивно було, як сам Олександр зумів помітити тоненьку ліску - розтяжку. Цієї ж миті могла б загинути уся група, яка вирушила на завдання. Тоді Олександр дав своїй групі наказ залишатися усім на місці, а сам із своїм помічником рушив далі. Через деякий час пролунав вибух…. Та місцевість була замінована окупантами. Олександр Кушнірук зі своїм побратимом загинули на місці від міни МОН-50. Залишається цікавий той факт, що помічник Олександра був без рукавиці…. Це свідчить про те, що наші хлопці, виявивши розтяжку, мали знешкодити її. Проте розтяжка була на дистанційному керуванні…. Побратими загиблих згодом вирахували цих палачів та помстились за своїх.
До останнього свого подиху Олександр залишався вірним кожному слову Військової присяги: «… присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов’язок…».
