День, що навіки вписано у трагічний літопис нашої громади

Сьогодні, 15 травня, минає рік відтоді, як Ізяславщина втратила трьох сердець, котрі билися за Україну до останнього подиху. В один чорний, кривавий подих війна вирвала з нашого життя Воїнів Світла:

Юрія Миколайовича Лінника — 34-річного солдата-навідника з Покощівки. Його душа спалахнула зорею над Донеччиною. Молодий, щирий, відкритий — він не встиг побудувати все, про що мріяв.

Валерія Михайловича Козака — 42-річного ізяславчанина, стрільця-помічника гранатометника. Його життя обірвалося на Харківщині, у вирі бою. Без зайвих слів, з мужністю в серці. Бо знав, за що стоїть. За кого тримає зброю.

Анатолія Васильовича Бродюка — 39-річного старшого стрільця-оператора, родом із Радошівського старостинського округу. Він перед смертю телефонував додому… голос був упевнений, сильний — ніби з броні. Та війна не зважає на надії. Вона просто забирає. Воїн Світла загинув на Донеччині.

Ці хлопці — не були героями в кіно. Це — наші земляки, наші захисники, наші янголи-охоронці. Жоден із них не народився для війни. Але кожен із них став щитом — живим, незламним, вогневим. Щоб не пустити війну в наші домівки. Щоб те, що сталося в Бучі, Маріуполі, Херсонщині — не повторилося на Ізяславщині. Вони пішли туди, де смерть ходить поряд із кожним кроком, аби ми з вами жили. Ось вона — ціна добрих ранків і спокійних днів тут у нас, в Ізяславській громаді.

Наші Воїни Світла заслуговують на безсмертя у наших серцях. Їх немає поруч, але вони — у кожному подиху вітру, у кожній пісні жайворонка, у кожному промені сонця над Ізяславщиною.

Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку наших воїнів-земляків, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю, нашої туги за втраченим життям наших земляків.

Вічна шана тим, хто став світлом у темні часи!