І знову Ізяславщина прощається із Воїном Світла..
І знову небо над нашою землею потемніло від сліз. І знову дзвони заупокійної молитви розітнули повітря, змішуючись із людським плачем, із криком душі, що волає до Бога — «Чому?!»...
Вчора, 01 травня, Ізяславщина схилила голови у жалобі — з безмежним болем, з колін і крізь сльози провели в останню путь ще одного сина України — 26-річного солдата Шекерука Дмитра Михайловича, мешканця села Радошівка. Юного, сильного, світлого. Захисника, кулеметника штурмової роти, який без вагань став на захист української землі.
Дмитро пішов туди, де щодня — боротьба. Де кожна хвилина — це вибір між життям і смертю. Він був там, на передовій, у самому серці боїв, там, де земля дихає вогнем, де не мовчать гармати, а серце щохвилини стискається від напруги. Його кулемет був не лише зброєю — це був захист побратимів, захист рідної домівки, захист майбутнього України.
4 квітня, під час виконання бойового завдання на Луганщині, Дмитро зазнав надважких поранень. Лікарі Головного військового клінічного госпіталю боролися за його життя з усіх сил. Але війна забрала його… Ще одна душа покинула цей світ, понісши із собою частину нашого спільного болю.
Дмитру було всього 26. Попереду — весілля, про яке він мріяв разом із коханою, і до якого вони спільно відраховували дні. Життя, яке планував. Щастя, яке ще тільки починалося. Але війна безжально обірвала ці мрії. Вона забрала сина у матері, майбутнє в нареченої. Забрала спокій у нас усіх.
…Залишилося фото — усмішка крізь втому, погляд, сповнений надії, віри в перемогу. Він вірив, що все буде Україна. І саме з цією вірою тримав до останнього зброю в руках.
Коли труну з тілом Дмитра несли вулицею Радошівки, село завмерло. Люди ставали навколішки. Без наказу, без слів — з болем у серці і шаною в душі. Вулицями Радошівки йшла тиша — важка, як цей день. Бо кожен знав: йде Воїн Світла. Наш Герой.
У місцевому храмі Православної Церкви України священники звершили заупокійне богослужіння. Під високим склепінням лунали слова молитви: «Господи, упокій душу новопреставленого воїна Твого…». Їх підхоплював хор, свічки тремтіли, немов серця людей, які не можуть повірити, що це сталося. Що Дмитро більше не повернеться.
А потім — військовий салют. Пронизливий. Останній. Останній поклін тим, хто не зламався. Тим, хто до останнього залишався на бойовому посту.
Дмитра поховали на місцевому кладовищі. З ним — частинка серця матері. Частинка душі нареченої. Частинка нашої громади. Бо кожен воїн — це не лише син чи брат. Це наша кров, наша надія, наш біль.
Сьогодні скорбота живе не лише в одному домі. Вона в кожному серці, що розуміє: свобода — не подарунок. Вона виборюється щодня ціною життів наших земляків, котрі стали щитом для свого народу. Ми не звикаємо до втрат. Бо кожна смерть Воїна Світла — це цілий всесвіт, який позбавлений майбутнього.
Спочивай з миром, Воїне Світла.
Твій подвиг — у серці кожного з нас. Твоя боротьба — в кожному нашому подиху свободи. Твоя смерть — рана, яка ніколи не загоїться.
